Р.8. Епізод 8: Відліт, роздуми і тренування

Ми відірвалися від бази Ресурсників — цього болота поеред поля з квітами, що уособлювало собою все найгірше: жадібність, підступність, жорстокість і брехню. Я бачив, як корабель, вирвавшись на волю, стрімко набирав швидкість, немов птах, що вилітає з клітки і летить геть, у вільну темряву космосу, подалі від цього місця та спогадів.

Вдивляючись у панорамне вікно, яке тепер показувало лише зорі, я намагався опанувати себе, отямитися після пережитого. У голові, немов у калейдоскопі, проносилися уривки нещодавніх подій: обличчя Ресурсників, їхні хитрі очі, мугикання, підлість. Біль у плечі, відчуття безпорадності, страх… І — лють. Сліпа, нестримна лють, яка змусила мене віддати наказ про атаку.

Я знову пригадав Офларіїв, фестиваль, мудрість. І відчув сором: сором за свою жорстокість, нестриманість. Адже я ледь не знищив цих нікчемних Ресурсників.

— Тетрафане, — промовив я, порушуючи тишу. — Проскануй і подивися, що сталося з тією базою? З Ресурсниками?

— База серйозно пошкоджена, — спокійно відповів Тетрафан, трохи з розчаруванням у голосі. — Але не знищена. Я виконав твій наказ, капітане.

— Знаю, — сказав я. — І не шкодую. Вони заслужили на це. Але…

Я замовк, не знаючи, як закінчити фразу.

— Але ти не хотів їхньої смерті, — закінчив за мене Тетрафан. — Ти хотів справедливості.

— Так, — погодився я. — Справедливості. Але чи була це справедливість? Чи це була помста?

— Це складне питання, капітане, — відповів Тетрафан. — І у мене немає на нього однозначної відповіді. У Всесвіті немає справедливості — це не визначене точно розумними істотами поняття, яке використовується тільки серед розумних істот і залежить від сприйняття ситуації індивідом. 

Я знову замовк, замислившись над його словами. Зараз я чітко усвідомлював, що ця зустріч з Ресурсниками була для мене важливим уроком. Уроком про довіру і зраду, про обережність і розумну підозріливість, але насамперед — уроком про мої власні межі. Саме тут, на межі життя і смерті, я відкрив у собі нові можливості й здібності, які до цього дрімали десь глибоко всередині. Ця база стала не лише випробуванням, а й кроком до усвідомлення мого справжнього потенціалу.

— Тетрафане, — запитав я, можливо, трошки наївно, — а чому вони збрехали мені? Чому вони зрадили мене? Адже я не зробив їм нічого поганого.

— Тому, що вони — Ресурсники, капітане, — відповів Тетрафан. — Це їхня сутність. Це їхній спосіб життя. Вони виживають за рахунок інших. А брехня, це завжди ознака слабкості. Брехня — це отрута, яка роз’їдає душу. І не тільки душу гуманоїда, капітане. Будь-яка брехня — це зло. Зло, яке повертається.

— Ти хочеш сказати… — почав я.

— Я хочу сказати, капітане, що ти вчинив правильно, — твердо промовив він. — Ти захистив себе. Ти покарав злочинців. Але ти не став таким, як вони. Ти залишився собою.

Я знову замовк, обмірковуючи його слова.

— Мені треба подумати й надалі ретельніше обирати того, з ким мати справу, — нарешті промовив я.

— Мудро, капітане, — відповів Тетрафан. — Залишаю тебе.

І він замовк даючи мені можливість подумати, зрозуміти.

Заплющивши очі, я відкидаючись на спинку крісла, згадував Іклу, її ніжність і доброту.

Я думав про свій внутрішній голос, здатність відчувати енергію, яка вперше прокинулася під час бою — раптово, мов відповідь на смерть. Ще не прийшло розуміння її природи, не вмів керувати нею досконально, але відчував: це було щось важливе. І я знав — мені потрібно вчитися, глибше зануритися в себе, щоб зрозуміти, що саме змінилося в мені. Щоб стати тим, ким маю стати.

Я розплющив очі, подивився на свої руки і зосередився на долонях: під світлом ламп блакитна шкіра здавалася напівпрозорою, під нею пульсував слабкий енергетичний обідок. Сконцентрувався, ковтнув повітря й згадав, як у лабіринті слухав тишу, а на Ксіріусі — контролював порожнечу голоду. Тепер мені потрібні були не гармати, а тиша й дихання. Прийшло тверде розуміння, що мені потрібно тренуватися. Тренувати не тільки своє тіло, а й свій розум, дух і силу.

— Тетрафане, — подумки звернувся я до корабля. — Я готовий тренуватися.

— Чудово, капітане, — відповів Тетрафан. — З чого почнемо?

— З внутрішнього ока, — відповів я. — Хочу розвивати цю здатність, удосконалювати її.

— Я допоможу тобі, капітане, — відповів Тетрафан.

Я знову заплющив очі, готовий продовжувати тренування, щоб стати сильнішим. Прийшов час переплавити лють у майстерність.

Попереду чекало невідоме. Добре, що я був не сам — поруч Тетрафан і мій дім-корабель. Зі мною була сила. І я знав: упораюся з усім.