Р.8. Епізод 6: Порятунок

Невідомо, скільки часу минуло з моменту мого умовного «пробудження», скільки тривала ця агонія напівзабуття. Свідомість була хиткою, розмитою, ніби я перебував у якомусь нереальному, кошмарному сні, з якого не міг прокинутись. Ниючий біль у плечі хоч і значно зменшився завдяки моїм зусиллям та внутрішній силі, але все ще давався взнаки і нагадував про небезпеку, зраду, про реальність того, що відбувається. А ще буяло нове відчуття, якого раніше ніколи не відчував — похмілля…

Похмілля, від якого я почувався зламаним приладом, що іскрить. Голова гула, ніби хтось стукає чимось металевим зсередини, кожен удар серця — мов новий імпульс болю. У роті сухо, як у пустелі, язик лип до піднебіння, гіркий присмак і кислота підкочувала зі шлунка. Навіть те приглушене коридорне світло різало очі, навіть тихий шурхіт здавався криком — хотілось сховатись з головою під ковдру і вимкнути все довкола. Підлога пливла, мене калатало, при русі нудота одразу підкочувалась до горла. Тіло важке, руки тремтіли, у спині й суглобах нило, шкіра болісно реагувала на будь-який дотик. То кидало в жар, то пробирав холодний піт. Серце скакало, дихати було важко, ніби кисню не вистачало. У голові каша: думки рвалися і губилися, прості слова не згадувалися, пам’ять обривалась на пів фрази. Будь-який запах — удар у ніс. Від самої згадки запаху їжі зводило шлунок. Водночас підступала тупа тривога й сором: «Що я наробив з собою?» Час тягнувся повільно, кожна хвилина — як година. Хотілося тільки води, тиші й щоб це нарешті закінчилося. Якщо це і є похмілля, то воно схоже на повільне покарання за дурість — і дуже чітке нагадування: наступного разу треба зупинитися раніше і пити той клятий Мджокр з розумом, а краще — не пити взагалі.

— Мадо! — раптом пролунав в моїй голові голос Тетрафана, і цього разу в ньому я почув не просто занепокоєння, а справжню лють. — Тримайся! Йду до тебе!

Я зібрав залишки сил, намагаючись залишатись у притомному стані.

— Тетрафане! — подумки відповів я. — Де ти? Як ти?

— Вони схопили корабель механічним щупальцем, — пояснив Тетрафан, його внутрішній голос звучав напружено. — Якась примітивна технологія, але ефективна. Принаймні була ефективною.

— Була? — подумки перепитав я, не розуміючи, що він має на увазі.

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Я звільнився від щупальця. Це було нескладно. Силове поле впоралося з ним, як ніж з маслом. Просто відрізав зайве. Ці покидьки думали, що зможуть мене утримати? Ха! — Із ледве вловимою іронією доповнив Тетрафан.

Я полегшено зітхнув, відчуваючи захоплення Тетрафаном. Він, як завжди, впорався.

— Надіслав до тебе бойового робота, — продовжив Тетрафан. — Він захистить тебе і доставить на корабель. А я розважуся з цими брудними кротощурами. Покажу їм, що буває з тими, хто сміє зазіхати на мого капітана.

— Добре, — подумки відповів я. — Чекаю. І дякую тобі, Тетрафане. Ти… ти рятуєш мене.

— Це мій обов’язок, капітане, — відповів Тетрафан. — І моє задоволення.

Я намагався підвестися, але тіло все ще було слабким, а в голові паморочилося і хотілося сильно пити. Довелося спертися об стіну, щоб не впасти і не знепритомніти знову.

І раптом я відчув його присутність. Це було не слухове сприйняття, а внутрішнє, як шосте чуття, що прокидається у смертельній небезпеці. Повітря здригалося, ніби ледь помітна зміна в структурі простору. Але я відчув його наближення.

Робот з’явився з темряви, як жива зброя — ідеальна, невблаганна, шестикутна призма. Його потужність в бою зовсім не відповідала його зовнішньому вигляду, а виглядав він, мов трошки збільшена «шоколадна цукерка», але така смертоносна. Бойовий робот Тетрафана. Модель, спеціально розроблена для підтримки десанту та ведення бою в найскладніших умовах, для атаки, захисту і порятунку.

Він безшумно наблизився до мене і з його корпусу, як клешні, висунулися додаткові маніпулятори — багатофункціональні, досконалі інструменти, здатні виконувати найрізноманітніші завдання, основним з яких є вбивство.

— Капітане, — пролунав синтезований, але при цьому турботливий голос робота, — вам потрібна допомога? А то Бос казав, що Ви тут відпочиваєте, алкоголь, танці, все таке…😁 

— Так, — відповів я, відчуваючи, як біль поступово відступає, поступаючись місцем надії. Здавалось його жарт недоречний, але він підтримав мене. — Допоможи мені… дістатися до корабля.

Робот обережно, але надійно підхопив мене своїми клешнями, підняв у повітря і поніс. Ні, не поніс — поплив. Поплив уперед, туди, звідки я прийшов — до виходу і свободи. Він увімкнув захисне поле, яке огорнуло нас, наче плед огортає тіло в прохолодний вечір.

Він рухався швидко і плавно, наче ковзав у повітрі, не торкаючись підлоги, не видаючи жодного звуку, як ангел смерті для моїх ворогів і ангел-охоронець для мене. 

Я відчував, як він бореться, захищає мене. Чув звуки пострілів, вибухів, криків, але вони вже не лякали мене, не викликали паніки, навіть заспокоювали. При цьому всьому робот насвистував щось схоже на мелодію з класики й ніби пританцьовував у русі. Здається, він скучив за своїм основним призначенням і отримував задоволення від цих подій. Головне, я знав, що в безпеці. Що зі мною корабель і цей бойовий робот. Що зі мною моя сила, яка хоч і була ще слабка, але вже прокинулася і обіцяла мені перемогу.

Робот виніс мене з коридору, де мене тримали, назад до ангара. І тут я побачив Тетрафана.