Р.8. Епізод 5: Усвідомлення і зцілення

Свідомість поверталася повільно, неохоче, як воскресіння з мертвих. Спочатку — лише темрява. Абсолютна темрява, що, здавалося, заповнила собою все. Потім — біль. Тупий, ниючий біль по всьому тілу, передусім у правому плечі, де заподіяли мені шкоду. Потім — звуки: нерозбірливі, далекі, як відлуння чогось минулого. І, нарешті, — думки. Нечіткі, розрізнені, як осколки розбитого дзеркала, наче спогади про щось страшне, незворотне.

Я лежав на чомусь холодному й незручному. Спробував поворухнутися, але не міг керувати тілом. М’язи були неслухняними. Спробував розплющити очі, але повіки були важкими, як свинець. Я був як сліпий. Нічого не бачив.

Де я? Що зі мною сталося? Що було?

Дуже повільно, як крізь густий туман, до мене почали повертатися спогади: про Ксіріус, Офларіїв, фестиваль, Іклу — і про шахрайство Ресурсників...

Ресурсники. Ці низькорослі, брудні, жадібні істоти, схожі на кротощурів, які обдурили мене. Пограбували. Поранили і кинули помирати.

Ці їхні обличчя, спотворені зловтіхою, вузькі очі, що горіли хижим вогником. Ох ці очі — здається, я б вирвав їх живцем. І хрипкий, зловісний сміх, який переслідував мене і можливо, залишиться зі мною назавжди.

Перед тим як Ресурсники роздягли мене, в спогадах сплило звинувачення: «ZU DAK-KH GRO! DA NO-MU-GRU! DA DAK-LA-XL! (Ти обдурив нас! Це не золото! Це підробка!)».

Золото було справжнє, адже особисто перевірив усі показники сканером на кораблі. Але тепер я ясно зрозумів, ці істоти від початку задумали мене обдурити, придумавши привід, щоб виправдати своє підле пограбування. Я був для них легкою здобиччю — самотній, неозброєний. І вони не могли цим не скористатися.

Але я не обманював. Не збирався обманювати. Не міг обманювати. Я просто довірився. Довірився їм і собі.

Ця довіра мене підвела і повільно вбивала.

Але я не мав права зупинятися. Навіть якщо світ виявився зрадливим, я сам залишався собою. І в глибині себе відчував: це ще не кінець. Я дихаю. Я тут. Отже, боротьба триває.

Я згадав біль. Різкий, пекучий біль у правому плечі, коли щось пронизало мою плоть, розірвало мої м’язи.

Інстинктивно потягнувся до рани, намацав її рукою. Вона була великою, глибокою, але не смертельною. Принаймні, поки що.

Я відчув, як по моєму тілу розливається слабкість, холод проникає в мої кістки. Смерть підступала дедалі ближче, здавалося життя покидало мене.

У момент, коли я був на межі і вже був готовий здатися, згадав. Згадав слова Тетрафана. Про думку і енергію. Про внутрішній голос та силу.

І зрозумів, що не все втрачено. Що у мене ще є шанс жити далі. Що я повинен вижити.

— Алкоголь… — подумав я, ледь ворушачи мізками, намагаючись зрозуміти, що зі мною сталося. — Вони… вони напоїли мене… Чимось отруйним. Цей Мджокр… Він… він послабив мене. Затуманив мій розум. Зробив мене вразливим.

Я зрозумів, що Ресурсники навмисно це зробили. Що вони підготували цю пастку. Використали мене, обікрали.

І це розуміння дало мені сили. Сили боротися. 

— Тетрафане, — подумки заволав я, вкладаючи в цей поклик всю свою волю і віру. — Ти… ти мене чуєш?

— Так, капітане, — весело відповів Тетрафан, і в його внутрішньому голосі я почув непідробну радість. — Я тут, з тобою.

— Мені… мені потрібна допомога, — подумки промовив я. — Я поранений. Я втрачаю сили. Я…

— Щооо? — Я… — Як… — Зрозумів, — перебив мене Тетрафан. — Чому ти не в костюмі? Не бачу твоїх життєвих показників! — Тетрафан зрозумів, щось сталось серйозне і не міг осягнути, як він це проґавив. — Вже аналізую твій стан сканером корабля. Рана серйозна. Але не смертельна. Можу стабілізувати тебе. Але тобі потрібно допомогти мені.

— Як? — подумки запитав я. — Що я маю робити?

— Згадай, — відповів Тетрафан. — Згадай, як ти допомагав собі на Ксіріусі. Згадай частоту хвильової ванни. Згадай відчуття. І повтори їх. Спрямуй свою внутрішню енергію на зцілення.

Я заплющив очі, намагаючись згадати той момент, коли вперше відчув потік енергії, коли я зрозумів, що можу черпати силу з самого Всесвіту. Згадати ті відчуття та вібрації, які супроводжували процес зцілення у хвильовій ванні Тетрафана.

Це було складно. Дуже складно. Біль, страх заважали мені зосередитися. Але я намагався. Намагався з усіх сил, не здаватися.

І поступово, дуже повільно, як крізь пелену забуття, до мене почали повертатися спогади. Спогади про тепло. Про світло, енергію, життя.

Я згадав, як Тетрафан активував хвильові ванни, звук наповнював собою весь простір, вібрація проникала в кожну клітину мого тіла, біль відступав і сили поверталися до мене.

Згадав частоту. Це була не просто частота — це була гармонія. Резонанс, який співпадав із ритмом мого тіла. Я відчував, як ця хвиля співзвучна мені самому. І саме це стало ключем.

Я спробував її відтворити. Зловив ту саму «частоту» не вухами, а нутром. Не звуком, а думкою. Не тілом, а душею. Немов рідний базовий тон мого організму. Дихання зробив метрономом: один такт на вдих, чотири такти на утримання, два на видих, повторив. На цьому ритмі в уяві «підкрутив ручку» резонансу й підстроївся до заповітної частоти поля — того океану хвиль, в якому плавають усі клітини мого тіла. Коли фаза збіглася, відчув, ніби тоненькі стрілки напрямленої дії поля стали слухняними. Я звузив коло уваги до плеча й дав чітку команду полю: стягнути краї розриву; прибрати набряк і виштовхнути бруд; судинам, м’язам та нервам тягнутись один до одного, як закохані. І надав мислений імпульс до дії. Старт!