Р.8. Епізод 4: Обман і поранення

Зробивши ще один ковток Мджокру, я намагався зберегти видимість спокою, щоб не виказати страху. Рідина обпікала горло, розливалася теплом по всьому тілу, але те тепло було оманливим. З кожним ковтком я відчував, як слабшаю, втрачаю контроль над собою та своїми думками.

Ресурсники навколо мене, ці низькорослі гуманоїди, схожі на кротощурів, задоволено гомоніли, спостерігаючи за моєю реакцією і за тим, як я втрачаю себе. Їхні вузькі очі, приховані під козирками захисних шоломів, блищали лихим вогником, а з-під респіраторів долинало якесь інше мугикання, схоже на сміх. На сміх наді мною. На сміх над моєю довірливістю і дурістю.

— SHI… (Ще…) — промугикав ватажок, підштовхуючи до мене кухоль, пропонуючи мені ще цього чудернацького напою.

Хотів бодай спробувати відмовитися, відштовхнути його руку, та не зміг. Моє тіло мене не слухалося. Думки розпливалися й зникали, як туман у променях ранкового сонця. Воля слабшала. Свідомість гасла.

Я машинально, мов автомат, підніс кухоль до губ і зробив ще один ковток. І ще…

Дійшло до того, що вже не розрізняв, де я, хто я, що відбувається. Світ перетворився на теплий, затуманений простір, в якому не було ні часу, ні страху — лише в’яла згода і безпорадність. Я ставав рідиною, яку вливали з себе інші.

Раптом відчув, як хтось забирає у мене щось. Щось важливе, цінне. Спробував повернути голову, щоб подивитися, але не зміг. Моє тіло стало неслухняним, чужим. Я був охоплений новим відчуттям — сп’янінням.

Почав відчувати, як з мене знімають щось. Щось велике, важке. Моє.

Бойовий костюм. Вони роздягали мене. Роздягали, як здобич.

Костюм був моїм єдиним одягом і водночас моїм основним захистом. Він створював ідеальні умови для існування в будь-яких середовищах, але зараз його втрата робила мене абсолютно беззахисним, оголеним перед небезпеками цього дикого місця. І Ресурсники це чудово усвідомлювали. Не збагну, яким чаклунським знаряддям вони розтинали броню, прирослу до мене, мов друга шкіра, чи то вона сама почала спадати з мене, коли я був такий розслаблений і безпорадний, що майже не подавав ознак життя — та тоді мені було байдуже, усе занурилось в морок.

Я спробував дати відсіч, але не зміг. Мої м’язи були слабкими, ватяними.

Спроба пручатися, крикнути, обернулася безсилістю — тіло пухке, мов клоччя, язик наче прибитий цвяхом до піднебіння, а воля хруснула, ніби старе скло під черевиком. Думки — розмиті, безсилі. Я був глухий і німий.

Спробував подумки покликати Тетрафана, хоч і не сподівався на відповідь. Тиша. Ні звуку, ні присутності. Зв’язок… глушила моя затьмарена свідомість. Це була іронія долі: Голос з «Раю» не зміг мене підкорити через свідомість, але алкоголь зробив це через тіло. Мої Внутрішній Голос та Внутрішня Сила були безмовними перед хімічною атакою, яка видаляла волю з біологічного процесу. Я був сам. Один однісінький.

Відчув, як щось холодне, тверде торкається моєї шкіри. Це були їхні кінцівки. Брудні, грубі кінцівки, що хапали мене.

Ці виродки і далі щось мугикали, але без костюма я вже нічого не розумів, тільки чув цих потвор.

— MU‑GRU‑XL… (Золото…) — долинув хрипкий спотворений голос. — RR‑A‑KH MU‑GRU TS (Де ще золото)?

Я зібрав усі сили, щоб відповісти, але не зміг. З мого рота вирвався лише нечленороздільний, жалюгідний стогін.

— CHI NO-XL (Він нічого не скаже), — промугикав інший голос. — CHI MJO-KR-XL. CHI WI-XL. (Він п’яний. Він слабкий.)

— NU XO-TA-GRU (Тоді подивимося самі), — промугикав третій голос і щось різко вдарило мене.

Біль — різкий, нестерпний біль пронизав моє праве плече, як блискавка. Я закричав, затискаючи рану рукою, намагаючись зупинити кров, що майже не текла. Точніше, текла, але не так, як я очікував, не так, як повинна була текти.

З рани сочилася якась в’язка, блакитна рідина — моя кров, що повільно стікала по моєму плечу, руці, підлозі. Кров виглядала незвично. Щось у ній змінилося. Або я сам і моя кров змінилася разом зі мною. Вона не хотіла помирати. Але й жити не могла.

Знемога охопила мене, свідомість почала меркнути, життя відступало.

Я впав на підлогу, не в змозі більше стояти на ногах, звалився, мов ганчір’яна лялька, і завмер. Відчував, як мене кудись тягли, кинули на підлогу, говорили про мене зі зневажливою інтонацією.

Останнє, що я побачив перед тим, як провалитися в темряву, — обличчя Ресурсників, спотворені зловтіхою, тріумфом. І я почув їхній сміх. Глузливий, хрипкий, зловісний сміх, який переслідував мене в забутті.

Перш ніж остаточно зануритися в темряву, я встиг подумати лише одне: «Це кінець… Чи…»