Р.7. Епізод 8: Відліт, роздуми і тренування

Ми відірвалися від поверхні Кристалона. Планета, що назавжди змінила мене, яка забрала мій зір, але натомість дала щось незрівнянно більше — внутрішнє бачення, здатність відчувати світ за межами звичних органів чуття. Тетрафан набирав швидкість, залишаючи позаду цей негостинний, але водночас величний і по-своєму прекрасний світ, який став для мене в’язницею, школою і місцем сили.

Сидячи в капітанському кріслі, вдивлявся у панорамне вікно, але ще не бачив його добре. Зір до мене поступово повертався, та я навмисне тримав повіки зімкнутими, тому що бачив значно більше, ніж будь-коли раніше, незрівнянно більше, ніж міг би побачити звичайним зором. Я бачив не світло і тінь, не кольори і форми, не зірки і галактики — я бачив поля та енергію. Чисту, первозданну енергію, яка пронизувала все навколо, жила та дихала.

Замість відкриття очей, я свідомо зберігав темряву. Не тому, що боявся світла, а тому, що не хотів одразу повернутися до старого бачення світу. Вчився довіряти новому. Не зору, а відчуттю. Не образам, а енергії. І мені здавалося, що очі зараз лише завадять.

Ксантоїди — живі кристали, що змусили мене пройти лабіринтом. Їхня жорсткість була геометричною, мов грань дорогоцінного каменя. Хоча вони не були жорстокими і зовсім не бажали мені зла. Вони просто інші, живуть за своїми законами й цінностями. Їхня логіка жила поза поняттями «добра» й «зла», та саме вона вклала в мої долоні дар і назавжди зняла пелену зі старого світогляду. Натомість я отримав ясність, яка варта будь-якої сліпоти.

Я пригадав сам лабіринт: Павутиння Тиші, Колиску Хижаків, Ехо-Сферу. Там страх був не емоцією, а фізикою. Шелест — це вибух, подих — це пастка, а крок — це вирок. Але в серці темряви народилася інша формула: мовчання × воля = життя. Кожна зала відлунювала в мені новою навичкою, а кожен крок вибивав на тілі слово «виживу».

Далі спливали обличчя й силуети: Громохижак — жива блискавка, що навчила мене цінувати секунди; Іклу — полум’яна пристрасть між двома серцями; Міралу — зелений провідник у голоді, чия доброта гостріша за клинок. Усі вони, добрі чи люті, ліпили мене, наче гончарі різних шкіл. Їхні уроки змішалися в один виріб всередині мене. І кожного разу, коли я підношу погляд на нову зірку, я знаю — ми дивимось на неї разом.

Я розумів, що моя подорож тільки починається. Попереду у мене ще багато випробувань, небезпек, відкриттів. Багато планет, істот, можливостей. І багато запитань.

Але тепер я був іншим — сильнішим, мудрішим. Був готовий до всього, або думав, що готовий.

— Тетрафане, — подумки звернувся я до корабля, — дякую.

— Завжди радий допомогти, капітане, — з підтримкою і повагою в голосі відповів Тетрафан.

— Ти казав, що кристал підсилить мої здібності, — продовжив я.

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Він допоможе тобі краще контролювати свою енергію. Швидше вчитися. Ефективніше використовувати нові можливості.

Я не до кінця розумів, як це має виглядати. Уявляв собі щось на кшталт посібника або інструкції. Але в глибині я відчував, це не буде навчання у звичному сенсі, це буде злиття. Симбіоз. Енергетичний діалог між мною і кристалом.

— Як мені правильно ним користуватися? Що з ним робити? — запитав я.

— Тобі потрібно взаємодіяти з ним, тренуватися й відкривати в собі нове. Його краще підключити до систем корабля, а через думку і енергетичний потік ти міг би динамічніше взаємодіяти з ним. А ще він дасть кораблю деякий плюс, — відповів Тетрафан. — Це значно прискорить час акумуляції енергії для нашого миттєвого переміщення. Роботи впораються.

— Тільки одне запитання, — іронічно примружився я, коли роботи несли кристал до двигунного відсіку. — Ти, бува, не надто рвешся підключити його до себе? Відчуваю, хтось більше зацікавлений, ніж я. А коли ти увімкнеш усі ліхтарі на таку потужність, то корабель сяятиме, наче мала зірка, ото ти кльово похвалишся перед кораблицями, 🤔 — ледве стримуючи сміх, запитав я.

— Ліхтарі тут ні до чого, — спокійно відповів Тетрафан. — Кристал збільшить запас енергії, що дасть мені можливість спрямувати надлишок на швидший обіг даних і обчислення, але не більше. Жодних «потаємних апґрейдів» і особистих цілей, на які ти тут мені натякаєш, — нема, тільки швидкість реакції систем.

— Ти диви, який серйозний, я ж жартую. — вимовив я, засміявшись. — Розумію, що стараєшся для нас обох, але ти ж задоволений цим не «потаємним апґрейдом»? 😏

— Так, вкрай задоволений, кораблиці будуть на сьомому небі від побаченого, 😁 — відповів Тетрафан, а я ще раз щиро засміявся. — І до твого відома, у мене немає статі. 😉

Далі я подумки віддав наказ роботам і незабаром відчув, як вони метушаться десь всередині двигунного відсіку, втілюючи в життя моє бажання.

За кілька хвилин Тетрафан повідомив:

— Кристал підключено. Час повної зарядки накопичувача енергії для миттєвого переміщення скорочено до однієї хвилини. І, додам з усією відповідальністю, я вже набагато швидше рахую два плюс два. 😀

— Чудово, який ти молодець, — відповів я сміючись. — Що ж, тоді не гаймо часу. Почнімо тренування.

— З чого почнемо? — запитав Тетрафан.

— Спробую відчути корабель, — сказав сам собі, але тепер вже вкладаючи інший, новий сенс. — Відчути його енергію. Відчути себе. Спробую побачити його своїм внутрішнім оком. Не як набір механізмів, пристроїв, а як єдине ціле. І спробую змінити щось. Не фізично. Думкою. Енергією. Волею.