Р.7. Епізод 6: Третє випробування: Ехо-Сфера

Вийшовши з Колиски Хижаків, я відразу ж потрапив у ніщо. Точніше, у повну відсутність всього, що я міг би відчути. То була не просто темрява, а порожнеча. Не було ані тепла, ані холоду, ані запахів — нічого. Лише абсолютна тиша і відчуття нескінченного простору. 

Я опинився у величезному приміщенні, де вперше зрозумів, що навіть у темряві є рельєф. Повітря відчувалося інакше: біля «підлоги» воно було важчим, ніби притиснуте тонкою плівкою, а над головою відчувалось легке розрідження. Декілька разів я тихо вдихнув, і ехо від моєї діафрагми повернулося різними фазами. Так я й «побачив» сферу: не очима, а тонкими перепадами тиску, мов хтось наклав мені на шкіру карту простору. Це було схоже на гігантську бульбашку, всередині якої я опинився, як комаха в краплі смоли.

— Тетрафане… — безпорадно, подумки покликав я. — Що це? Де я?

— Ехо-сфера, — відповів Тетрафан, його внутрішній голос звучав спокійно, але трохи занепокоєним. — Останнє випробування. Будь обережний, Мадо. Це найскладніше.

— Але тут нічого немає! — подумки заперечив я, намагаючись передати йому свою розгубленість. — Я нічого не відчуваю… Ані тепла, ані холоду — нічого!

— Ти повинен навчитися відчувати по-іншому, — пояснив Тетрафан. — Не тілом чи очима. А слухом, голосом і розумом. Ця зала — жива. Вона наповнена звуками. Ледь чутними, майже непомітними, але реальними. Звуками, які відбиваються від стін, предметів, істот. Ти повинен навчитися слухати ці звуки. Розрізняти та розуміти їх. І використовувати це. Сама зала не поширює природного шуму, однак штучна акустика чудово посилює створені імпульси. Ти повинен навчитися бачити звуком.

— Бачити… звуком? — подумки перепитав я, не вірячи в почуте. — Але як? Це ж неможливо!

— Можливо, — твердо відповів Тетрафан. — Для тебе — можливо. Ти вже довів, що здатний на багато що. На те, що здається неможливим для інших. Ти навчився черпати енергію з Всесвіту. Виживати без їжі. Ти зараз розмовляєш зі мною внутрішнім голосом і кажеш мені: «Неможливо!» Ти пройшов два складних випробування. І ти пройдеш це. Я впевнений у тобі, Мадо.

Його слова додали мені сил. Віри і надії.

— Спробуй створити звук, — запропонував Тетрафан. — Неголосно. Тихо. Але чітко. Клацни-но язиком або тупни ногою. І слухай. Слухай, що буде. Слухай відлуння і простір.

Я послухався. Наскільки міг тихо в бойовому костюмі, щоб не активувати випадково павуків з попереднього випробування, тупнув ногою: легенько, неспішно.

І… почув. Почув, як звук мого удару, майже непомітний, відбився від стін зали — невидимих, але відчутних. Повернувся до мене, змінений, мов чужий подих.

У цій деформації я відчув щось невловиме й важливе. Відчуття форми, відстані, напрямку. Відчуття простору.

— Ти… відчув? — запитав Тетрафан, його голос звучав зацікавлено.

— Так, — подумки відповів я, мій внутрішній голос звучав здивовано, але радісно. — Щось є. Відчув, щось… незвичайне.

— Це — відлуння, — пояснив Тетрафан. — Відлуння твого звуку. Відлуння середовища. І за ним ти можеш орієнтуватися, відчувати те, що приховано від звичайних органів чуття. Ти можеш бачити звуком, як деякі види летючих та морських тварин.

Я знову тупнув, почув відлуння і відчув. Відчув, як простір навколо мене набуває форми, як з’являються і зникають невидимі стіни, як народжується і вмирає звук.

Поступово, крок за кроком, удар за ударом, я почав розуміти, як працює ця система орієнтування в абсолютній темряві і тиші.

Як у Павутинні Тиші — я боявся шелесту. У Колисці Хижаків — боявся тепла. А тут… боявся тиші. Навколишній світ сам став для мене випробуванням.

Я почав рухатися. Обережно, неспішно, але вже не навмання, а з якоюсь метою. Я слухав. Слухав відлуння своїх кроків, відлуння свого дихання… І воно малювало мені картину навколишнього світу. Картину, яка була не такою яскравою, чіткою, як та, що колись сприймав очима, але все ж таки реальною. Достатньо реальною, щоб вижити.

Я відчував, як змінюється простір навколо мене, з’являються і зникають невидимі перешкоди. На ходу вчився розрізняти відтінки відлуння, вловлювати найменші зміни, інтерпретувати їх. Це було схоже на вивчення нової мови. Мови звуків, тиші, простору.

— Обережно, — раптом попередив мене Тетрафан. — Вони близько.

— Хто? — подумки запитав я, завмираючи на місці, намагаючись вловити хоч якийсь звук, чи натяк на небезпеку.

— Тенебріони, — відповів Тетрафан. — Це хижаки. Вони невидимі. Але вони чують тебе і полюють на тебе. Вони, частина цього випробування.

Я стояв, не рухаючись, намагаючись злитися з тишею, стати нечутним для цих невидимих хижаків.

— Вони використовують ультразвук, — пояснив Тетрафан. — Для орієнтування та полювання. Випускають короткі імпульси, а потім слухають відлуння. Як ти. Тільки краще. Ти повинен обдурити їх.

Я спробував зрозуміти, як працює ультразвукове бачення Тенебріонів. Як вони сприймають світ. І відчув, як вони випускають ці нечутні для мене імпульси, сканують простір, шукають мене.

І тоді я зрозумів, що мені потрібно робити. Я почав створювати власні звуки. Тихі, але різні. Клацав язиком, тупав ногою, шепотів щось, намагаючись імітувати відлуння, щоб збити з пантелику Тенебріонів. Та потрібно було врахувати ще одне: мої клацання й тупіт були в звичайному діапазоні, а Тенебріони «дивляться» не очима, а ультразвуком. Тоді я ще глибоко вдихнув, щоб набрати побільше повітря і нагріти його всередині легень. Через декілька секунд я випустив хмару прогрітого повітря убік. Гарячий «порив» спотворив їхній ехолокаційний сигнал — для хижаків це виглядало ніби поруч щось різко ворухнулося.