Р.7. Епізод 5: Друге випробування: Колиска Хижаків

Я пробирався крізь Павутиння Тиші, здавалося, цілу вічність. Кожен крок, кожен рух, кожен ледь чутний звук вимагав виснажливої обережності. Здавалося, сама тиша навколо стала майже твердою — готовою вибухнути від найменшого порушення.

Я не бачив павуків, але відчував їх. Крок за кроком, метр за метром, просувався так тихо, що напевно тінь за мною звучала голосніше… І справа була не лише в порадах Тетрафана. З’явилося якесь нове, шосте чуття, що дозволяло мені вловлювати найменші коливання, ледь помітні зміни в просторі, вібрації. Я відчував їхню присутність, загрозу. Відчував, як вони спостерігають за мною, причаївшись у темряві, чекаючи на мою помилку. Невидимі, але відчутні.

І ось, нарешті, з величезним полегшенням, перетнув невидиму межу. Звуки, якщо їх можна було так назвати, позаду стихли. Я вийшов із павутиння, але зайшов у нову пастку.

Це була велика, кругла кімната з гладкими, мов скло, стінами. Я не міг їх бачити, звичайно, але відчував їхню гладкість, коли простягав руку, їхній холод і неприступність. Підлога теж була гладкою, але… гарячою. Не просто теплою — пекучою, як розпечена сковорода чи вугілля в каміні.

Я відсахнувся, ледь не скрикнувши, в останню мить згадавши про необхідність тиші. Раптом я відчув щось. Щось незрозуміле й небезпечне. Щось, що рухалося в темряві, наче полювало на мене, але це були не павуки. Інше. Незнайоме. Загрозливе.

— Тетрафане… — подумки покликав я, намагаючись передати не тільки питання, а й наростаючу тривогу та передчуття неминучої біди. — Що це? Що відбувається?

— Це — друге випробування, — відповів Тетрафан, його внутрішній голос звучав тихо, але чітко, як завжди, несучи в собі підтримку. — Колиска Хижаків. Будь обережний, Мадо. Дуже обережний.

— Що за хижаки? — подумки запитав, намагаючись опанувати тремтіння в усьому тілі. — Я їх не бачу, не відчуваю…

— Ти їх і не побачиш, — пояснив Тетрафан. — Вони невидимі. Принаймні для звичайного зору, якого ти і так позбавлений. Вони, як змії, але зроблені не з плоті і крові, а з енергії, зі складаних сегментів, які можуть змінювати свою форму і розмір. Вони полюють на тепло. На твоє тепло. На будь-яке джерело тепла.

Невидимі енергетичні змії, що полюють на тепло… Від цього усвідомлення по спині пробіг мороз, холодніший за будь-яку крижану воду. Це було… жахливо і неможливо!

— І що мені робити? — подумки запитав я, відчуваючи, як відчай починав заповнювати мою свідомість.

— Рухайся, — відповів Тетрафан. — Постійно рухайся. Не стій на одному місці. І відчувай. Відчувай тепло. Відчувай холод. Холод — це твоя зброя. Твоя надія. Змії атакують джерело тепла, вони не бачать у звичному розумінні, лише теплові сигнатури.

Я спробував зробити те, що він сказав, і почав плавно пересуватися по кімнаті. Спочатку навпомацки, обережно ступаючи, намагаючись нащупати ногою, крізь товсту підошву захисного костюма — хоч якісь зміни температури, найменшу різницю, якісь острівці безпеки.

І я їх знайшов. Невеликі ділянки, плями, смуги, де підлога була не такою пекучою, як в інших місцях, де можна було стояти якусь мить, не відчуваючи нестерпного болю і страху.

Але ці острівці були маленькими. Та їх було мало. Що найгірше, вони змінювалися. Постійно переміщалися, зникали і з’являлися знов, як міражі в пустелі.

Лише згодом я збагнув, що під гладенькою поверхнею сховано решітку геотермічних плит. Ксантоїди керують потоком магми під лабіринтом, піднімаючи й опускаючи «хмари» розжареного газу. Коли засувки розкриваються — місцина спалахує жаром, коли замикаються — температура падає до прохолодної. Так вони змушували випробуваного безупинно переміщуватися, оголюючи тепловий силует для енергетичних змій.

Прийшло розуміння, що мені потрібно не просто стояти і чекати. Мені потрібно рухатися. Постійно рухатися, переміщатися з одного острівця на інший, не затримуючись на жодному з них занадто довго, інакше… Інакше вони мене знайдуть і вб’ють, або що ці невидимі хижаки робили зі своїми жертвами.

Я рухався, мов тінь у мороці — не тому, що був вправний, а тому, що боявся. Страх приглушував навіть думки. Я не знав, де вони — ці змії, безтілесні мисливці. Переступав з ноги на ногу, перекочувався, присідав, змінював положення тіла, намагаючись розподілити вагу, перехитрити теплові датчики змій.

Я не бачив змій, але почав їх відчувати. Відчував їхню присутність зовсім поруч, їхній невидимий рух, загрозу. Відчував, як вони наближаються до мене, оточують мене, вичікують.

Раптом згадав слова Тетрафана про те, що змії реагують на тепло. А що, як я зможу використати це?

Наскільки міг різко, зупинився посеред кімнати, на одному з ледь теплих острівців і почав швидко-швидко терти одну руку об іншу, намагаючись розігріти їх — створити приманку.

А потім, коли я відчув, що вони стали досить гарячими, різко простягнув руку вбік, імітуючи тепловий спалах, подалі від себе. Тепловий силует народжувався й жив кілька критичних секунд, приманюючи змій до хибної цілі

І… спрацювало! Я відчув, як щось масивне, довге, гнучке ковзнуло повз мене, кинувшись туди, куди я спрямував тепловий слід.

Скориставшись моментом і швидко, наскільки дозволяла темрява й невідомість, перемістився на інший, більш прохолодний, як мені здавалося, острівець.