Р.7. Епізод 4: Початок Шляху: Павутиння Тиші

Мене завели в лабіринт. Ні, не завели, а заштовхали. Це був живий лабіринт. Природний, але насичений вигадливим задумом та реалізований наче улюблене хобі. Його наповнили істотами й пастками з такою безжальною ретельністю, що я майже відчував їхнє задоволення від радості тортур. Я не бачив Ксантоїдів, які це зробили — моя нова, вимушена сліпота занурила світ у непроглядний морок. Я лише відчув, як щось холодне, тверде й неживе торкнулося моєї спини, підштовхуючи вперед, у темряву, невідомість і… пастку.

Я опинився в повній темряві. Такої темряви я не відчував ніколи раніше, навіть у «Раю» з його штучним циклом дня і ночі. Це була не просто відсутність світла, а якась інша темрява — густа, матеріальна, наче мене занурили в чорнило.

Я простягнув руки вперед, намагаючись намацати хоч щось, якусь опору, орієнтир, але наткнувся лише на порожнечу.

— Тетрафане, — прошепотів я, мій голос прозвучав хрипко, загублений у цій безмежній темряві, — де я? Що відбувається?

— Ти в лабіринті, капітане, — відповів Тетрафан, його голос, як завжди, лунав звідусіль і нізвідки, але тепер у ньому я почув не просто спокій, турботу, а щось іще — щось схоже на… співчуття. — Згідно з даними, які я встиг отримати, це випробування розуму, тіла й душі. Випробування, яке ти повинен пройти, щоб жити.

— І що я маю робити? — запитав я, відчуваючи, як наростає паніка, а відчай знову підступає до горла.

— Йти вперед, — просто відповів Тетрафан. — Шукати вихід. І слухати. Слухати себе. Слухати світ. Слухати… тишу.

Я зробив крок уперед. Невпевнено, обережно, навпомацки, як сліпе кошеня чи приречений, який йде на страту. Потім ще один. І ще.

Підлога під підошвами моїх черевиків була кам’янистою, холодною. Я відчував кожен виступ, кожну тріщину. Стіни… я не знав, де вони. Я не міг їх побачити, чи доторкнутися. Я міг лише відчувати їхню присутність, як ледь вловимий тиск повітря.

Повітря було затхлим, важким, з якимось неприємним, їдким металево-озоновим запахом.

І… тиша. Абсолютна, нестерпна тиша, що, здавалося, заповнювала собою все, тиснула на мене, лякала мене більше, ніж будь-який звук. Ця тиша була не просто відсутністю звуків — це була інша тиша, глибока, як тиша до народження світу.

Я йшов, не знаючи куди й навіщо, не знаючи, що на мене чекає попереду. Просувався вперед, керований лише інтуїцією і надією на те, що зможу знайти вихід.

Раптом я почув щось. Ледь чутний, майже невловимий, але все ж таки реальний звук, що пробився крізь цю цілковиту тишу, наче промінь світла крізь темряву. Цей звук не мав джерела. Він був скрізь. Ніби шкірою відчував, як простір стискається. Це не шелест. Це… ковзання. Усе тіло зреагувало, як на хижого хробака в темряві: мурахи на спині, спазм у грудях, шкіра, як з чужого тіла.

Я завмер, поневолі притиснувшись спиною до чогось. До стіни? До колони? До перешкоди? Я не знав. Не міг побачити. Міг лише відчувати. Відчувати холодний, гладкий, твердий камінь за спиною. І небезпеку попереду.

— Що це? — прошепотів я, звертаючись до Тетрафана, намагаючись робити так, щоб мій голос не зірвався і не злякав те, що було там у темряві та наближалося до мене.

— Це перше випробування, — з тривогою та напругою відповів Тетрафан. — Павутиння Тиші.

— Що? — не зрозумів я, намагаючись згадати, чи чув я щось подібне раніше, чи читав про це. — Яке ще… павутиння?

— Ця частина лабіринту наповнена павуками-вартовими, — пояснив Тетрафан, його голос звучав тихо, переконливо. — Вони — механічні створіння, частина системи безпеки Ксантоїдів. Їхня павутина — це не нитки, а поле. Сенсорна сітка, яка реагує на найменші коливання звуку, тиску, дотику. Варто лише порушити рівновагу — і павуки вже знають, де ти. І йдуть. І тоді…

Він не договорив, але я і так зрозумів. Тоді буде погано. Дуже погано. Смертельно погано.

— І що мені робити? — запитав я, відчуваючи, як паралізуючий страх прокочується по моєму тілу, сковуючи м’язи, затьмарюючи розум, вбиваючи волю.

— Бути тихим, — відповів Тетрафан, його голос звучав наказово. — Максимально тихим. І обережним. Надзвичайно обережним. Кожен крок, подих, рух має бути вивіреним, продуманим. Інакше…

Знову це «інакше», яке означало лише одне — смерть.

— Тоді Тетрафане, — сказав я внутрішнім голосом, — будемо максимально тихими, не використовуй комунікатор, спілкуймося думкою!

— Слушно! — зауважив Тетрафан, озвавшись в моїй голові.

Я спробував зробити крок. Повільно, обережно, як сліпий, який намацує дорогу в темряві, чи хижак, що підкрадається до своєї жертви. Але підлога під підошвами мого бойового костюма була нерівною, кам’янистою і я неминуче наступив на якийсь камінь, що зрадницьки, голосно хруснув під моєю ногою, порушуючи тишу, видаючи мене.

І в ту ж мить, щойно цей звук пролунав, щойно розірвав тишу, він збудив те, що було там, у темряві, я почув їх — павуків.

Їх було багато. Дуже багато. Незліченно багато. Я чув їхній шурхіт, низькочастотне гудіння приводів. Звуки наближалися, множилися, зливалися в один суцільний, жахливий шум, який, здавалося, проникав у саму мою сутність.