Р.7. Епізод 3: Втрата зору

Після моєї згоди на випробування Ксантоїди, що до цього моменту оточили корабель, немов якесь містичне військо, прийшли в рух. Вони почали видавати мелодійні, переливчасті звуки, які, здавалося, наповнювали собою весь простір, змушуючи вібрувати повітря й мене самого.

— Вони наказують нам вийти з корабля, — прокоментував Тетрафан. — Кажуть, що підготують тебе до випробування.

Я вагався. Вийти назовні, до цих потенційно небезпечних істот, було страшно. Але й залишатися всередині не було сенсу. Ми були в їхній владі.

— Що вони збираються робити? — запитав я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Не маю точної інформації, — відповів Тетрафан. — Але, судячи з усього, це частина ритуалу. Частина підготовки до лабіринту.

Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися і зібратися з силами.

— Гаразд, — промовив я. — Відчиняй люк.

Тетрафан виконав команду, і кормова брама корабля почала повільно, з тихим шипінням, опускатися вниз, перетворюючись на імпровізований трап.

Я зробив крок уперед, готуючись до зустрічі з невідомим.

Ксантоїди чекали на мене. Вони вишикувалися півколом перед кораблем, утворюючи щось на кшталт живого коридору, і пильно дивилися на мене своїми світлочутливими пластинами.

Повільно, намагаючись не робити різких рухів, вийшов із корабля. Бойовий костюм, який досі здавався мені таким надійним, тепер відчувався тонким і крихким, як шкаралупа яйця. Лише ілюзія безпеки.

Я зупинився за кілька метрів від Ксантоїдів, не знаючи, що робити далі, як поводитися і чого очікувати.

Раптом один з них, той самий, що був найбільшим і найяскравішим, відокремився від інших, повільно та плавно наблизився до мене. Він зупинився прямо переді мною, і я відчув, як його енергія, його присутність тиснуть на мене, змушуючи здригатися.

Він знову видав ці дивні, мелодійні звуки, які, як я тепер розумів, були їхнім способом спілкування.

— Ти готовий? — переклав Тетрафан, і в його голосі я почув не просто запитання, а виклик.

— Я… так, — відповів, намагаючись зробити так, щоб мій голос звучав впевнено, але він зрадницьки тремтів, видаючи мій страх, невпевненість і слабкість.

Ксантоїд знову щось «сказав» і Тетрафан переклав:

— Для того, щоб пройти лабіринт, ти повинен відмовитися від одного зі своїх відчуттів — того, що є для тебе найціннішим і визначає тебе.

Я здивовано подивився на нього, не розуміючи, що він має на увазі.

— На час проходження священного лабіринту ми заберемо у тебе зір, — переклав Тетрафан.

— Що?! — вигукнув я з жахом. — Але… як? Навіщо?

— Це — частина випробування, — відповів Тетрафан. — Ти повинен навчитися бачити по-іншому. Повинен навчитися відчувати і розуміти. Тільки так ти зможеш пройти лабіринт. Тільки так ти зможеш вижити.

Я стояв розгублений. Втратити зір? Це назавжди? Але як? Як я зможу вижити в цьому лабіринті, якщо я не можу бачити?

— Це неможливо, — прошепотів я. — Я не зможу…

— Зможеш, — твердо промовив Тетрафан. — Ти сильніший, ніж думаєш, Мадо. Ти особливий. І я буду з тобою. Допоможу тобі.

Я подивився на Тетрафана, точніше, на те місце, звідки, як мені здавалося, лунав його голос. І в цей момент я повірив йому. Повірив у його слова і у себе.

— Гаразд, — промовив я, відчуваючи, як рішучість знову наповнює моє тіло. — Я готовий.

Ксантоїд, який стояв переді мною, знову видав ці дивні, мелодійні звуки, а потім зробив щось. Щось, що я не міг, ані побачити, ані пояснити.

Він підняв якусь, як я зрозумів, кінцівку, яка наче була частиною його тіла, і з неї вирвався тонкий, ледь помітний, проте дуже яскравий промінь світла. Цей промінь був спрямований прямо в мої очі.

Я миттєво заплющив їх, готуючись до болю та темряви. Але болю не було. Було лише дивне відчуття, наче щось змінюється всередині мене.

А потім… Потім настала вона. Темрява. Здавалося, хтось накинув мені на голову покривало: звук став гулким, шкіра вловлювала кожен рух повітря, а серце калатало так голосно, що я чув його вухами. Зір щез, але світ не згас — він перемістився в інші відчуття.

Я розплющив очі, але нічого не побачив. Лише чорноту. Непроникну, бездонну чорноту, яка лякала.

Паніка не виривалася назовні — вона розквітала всередині. Наче серце почало битися не в грудях, а в пустоті.

— Тетрафане... — моє дихання пришвидшилося. — Я… не бачу.

— Це тимчасово, рівно до моменту… смерті🤭 — спокійно відповів Тетрафан.

— Тетрафане! От саме зараз найкращий момент жартувати… — вигукнув я, але зрозумів сарказм і його дурнуватий спосіб розрядити обстановку.

— Вибач, не стримався. Вони заблокували твій зоровий нерв, але це не назавжди. Ти навчишся бачити по-іншому, — відповів Тетрафан.

— Як? — прошепотів я, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. — Як я можу бачити без очей?

— Ти відчуєш, — відповів Тетрафан. — Довірся мені, Мадо. І слухай — слухай свій внутрішній голос.