Р.7. Епізод 2: Зустріч з Ксантоїдами

Удар об землю був жорстким, але не фатальним. Тетрафан, навіть втрачаючи керування, все ж таки зумів якимось чином пом’якшити падіння. Проте корабель відчутно похилився, і я мимоволі схопився за крісло, аби не впасти.

Я розплющив очі, намагаючись зорієнтуватися в напівтемряві кабіни. Слабке, мерехтливе світло аварійних ламп вихоплювало з пітьми знайомі контури містка, та щось було не так. Голографічні панелі блимали нерівномірно, деякі індикатори світилися червоним, а з динаміків долинало тихе, але тривожне потріскування.

— Тетрафане! — покликав я, намагаючись перекричати шум. — Що сталося? Де ми?

— Ми на поверхні, капітане, — відповів Тетрафан, його голос звучав незвично слабко, з якимись перешкодами. — Вони змусили нас сісти. Я не зміг протистояти їхньому впливу. Системи корабля…

— Що з системами? — перебив я, передчуваючи недобре.

— Основний двигун, на щастя, не пошкоджений, — повідомив Тетрафан. — Але системи керування, навігація, зв’язок — усе заблоковано, наче ми в гравітаційному коконі. Вони повністю контролюють ситуацію. Ми в пастці, капітане.

— Хто «вони»? — запитав я, хоча вже здогадувався про відповідь.

— Ксантоїди, — підтвердив Тетрафан. — Місцева раса. Я отримав короткий пакет даних перед тим, як зв’язок обірвався. Вони дуже сильні і дуже незвичайні. Технологічно розвинені, але зовсім не схожі на гуманоїдів, я ж розповідав тобі про них раніше.

Я спробував підвестися, але тіло відгукнулося різким болем. М’язи були напружені, голова паморочилась, а всередині немов палало вогнище.

— Вам потрібна медична допомога, капітане, — промовив Тетрафан, ніби прочитавши мої думки. — Я активую медичний протокол.

Мене огорнуло приємне тепло, яке поступово розливалося по всьому тілу, даруючи полегшення. Біль почав відступати, а свідомість прояснюватися.

Тим часом Тетрафан, попри пошкодження, продовжував працювати, намагаючись відновити хоча б частину систем корабля.

— Тетрафане, спробуй встановити з ними контакт, — попросив я. — Поясни, що ми не мали злого наміру і це все якесь непорозуміння.

— Я вже намагався, капітане, — відповів Тетрафан. — Вони не відповідають на наші запити на звичних частотах. Схоже, їхній спосіб комунікації відрізняється від нашого.

Я знову подивився у вікно, намагаючись розгледіти щось у темряві, що оточувала корабель. І раптом… побачив.

Спочатку — лише слабке, мерехтливе світіння, яке з’явилося нізвідки. А потім — їх, Ксантоїдів.

Моє серце почало битися швидше, ніби прагнуло втекти раніше за тіло. Щось в них було інопланетне не лише зовні. Їхня присутність руйнувала логіку, ламала уявлення про форми життя. Вони не просто з’явилися — вони відчувалися, як тиск глибокого океану на груди.

Ксантоїди оточували корабель, повільно, загрозливо. Їхня кількість постійно збільшувалася, ніби вони виринали з самої темряви планети.

Ці істоти були різними, але водночас — схожими. Їхні тіла мали округлу форму, нагадуючи гігантські сяючі кулі, інкрустовані коштовним камінням. Розміри Ксантоїдів варіювалися від невеликих, близько метра в діаметрі, до справжніх гігантів, що досягали трьох метрів. Кожен з них був вкритий численними кристалічними виступами, гранями, шипами, які виблискували і переливалися усіма кольорами веселки. Це було водночас і красиво, і моторошно.

У них не було кінцівок у звичному розумінні, не було помітно голови, очей, рота. Пересувалися плавно, безшумно, левітуючи над поверхнею планети, немов були частиною якогось незбагненного танцю.

Від них ішла сила. Сила, яку я відчував фізично, як тиск на груди і легке поколювання в кінцівках. Сила, що пригнічувала і викликала тваринний страх. Сила, що допомагала їм навіть пересувати предмети та чинити інший вплив на матеріальні об’єкти.

— Що їм потрібно? — прошепотів я, не в змозі відвести погляд від цього дивного видовища.

— Зараз дізнаємося, капітане, — відповів Тетрафан, і в його голосі я відчув неприховане хвилювання.

Раптом один із Ксантоїдів, найбільший і найяскравіший, відокремився від інших і наблизився до нашого корабля. І заговорив.

Звуки, що він видавав, не були схожі на мову живих істот. Це була мелодія, схожа на дзвін кришталевих келихів.

— Вони вітають нас, — переклав Тетрафан, його електронний голос тепер звучав з явними перешкодами. — І вимагають, здатися.

— Здатися? — перепитав я, не вірячи своїм вухам. — Але навіщо? Ми ж нічого їм не зробили! Ми ж не нападали. Ми просто…

— Вони стверджують, ми порушили недоторканність їхнього простору, — перебив мене Тетрафан. — Ми вторглися на їхню територію без дозволу і становимо собою потенційну загрозу.

— Але ж ми… ми не хотіли! — вигукнув я, намагаючись знайти хоч якесь виправдання. — Це випадковість! Ми просто досліджували космос!

— Вони не вірять нашим словам, — відповів Тетрафан. — У їхній системі цінностей будь-яке несанкціоноване вторгнення на їхню територію є серйозним злочином. Вони кажуть, що ми повинні заплатити за свою провину.