Р.6. Епізод 8: Прощання з Ксіріусом

Наступний день, день відльоту приніс із собою дивне, щемливе відчуття — суміш радості від пережитого досвіду, смутку від розставання і легкого трепету перед невідомим майбутнім. Я прокинувся в обіймах Іклу і перша думка, що промайнула в моїй голові, була — залишитися. Залишитися тут, на Ксіріусі, з цією дивовижною жінкою, цим незвичайним народом, серед живих будинків і рослин. Залишитися, і забути про все — про війни, галактики, раси, Імперію Світлих, про свій обов’язок.

Всередині мене йшла справжня боротьба. Одна частина серця благала мене залишитись, триматися цієї тендітної ниточки щастя, яку я знайшов з Іклу, а інша — та, що знала мій шлях і обов'язок перед Всесвітом та перед самим собою, — нещадно вимагала рухатися далі. Це рішення давалося мені дуже важко. Так важко, що я фізично відчував, наче відриваю від себе щось живе і дуже дороге.

Але інша частина мене, та що була вихована на дисципліні, запрограмована на виконання завдань, була Мадою, нагадувала мені про те, хто я і навіщо я тут. 

У мене була мета. І я не міг дозволити собі піддатися емоціям, розслабитися. Своєю присутністю на цій чудовій планеті я міг підставити всіх, адже Світлі не припинили пошуки мене. Я не міг дозволити собі наражати їх на небезпеку.

Розставання з Іклу було важким. Ми стояли на порозі її живого будинку, тримаючись за руки і мовчали. Слова були зайві. Ми дивилися один одному в очі, і в цих очах було все — від ніжності до надії. Надії на те, що можливо, колись, десь, у якомусь іншому світі, іншому житті, ми зустрінемося знову.

— Я ніколи тебе не забуду, — прошепотів, намагаючись стримати емоції. — Ти… ти змінила мене.

Іклу ніжно усміхнулася і провела рукою по моїй щоці.

— Ти теж змінив мене, Мадо, — промовила вона. — Ти показав мені, що світ може бути іншим. Що є щось більше, ніж просто виживання. Що є… любов. І… єдність.

Вона нахилилася і поцілувала мене. Ніжно, прощально. І в цьому поцілунку було стільки всього — смуток, пристрасть і… обіцянка.

Я відірвався від неї, насилу стримуючи сльози й, не озираючись, пішов у бік площі, де мене вже чекав Тетрафан.

Старійшина Офларіїв зустрів мене з урочистою, але доброю посмішкою. Він стояв у центрі площі, оточений іншими Офларіями, які прийшли попрощатися зі мною, з чужинцем, який став для них своїм.

— Ти пройшов випробування, Мадо, — промовив він і його голос, посилений Тетрафаном, звучав урочисто і… велично. — Ти довів свою силу та витримку. Ти навчився слухати свій внутрішній світ. Ти з’єднався з нашим світом. Ти гідний нашої поваги. І наших дарів.

Він жестом наказав іншим Офларіям, і ті винесли великий кошик, сплетений з гнучких, схожих на ліани, рослин, вкритий химерними візерунками, що нагадували письмена. Кошик був наповнений не просто дарами природи, а справжнім розмаїттям: різнобарвні плоди, схожі на гігантські ягоди, невідомі овочі химерних форм, ароматне коріння, що обіцяло не лише насичення, а й зцілення, і навіть кілька невеликих, але судячи з усього, дуже міцних, живих рослин, згорнутих у компактні клубки. Усе це виглядало неймовірно апетитно і обіцяло не лише втамувати голод, але й поповнити запас сил, відновити мене після випробування. Це були не просто продукти — це були символи щедрості й зв’язку з цією планетою.

— Це — дари нашої землі, — промовив старійшина, його очі сяяли мудрістю і добротою. — Візьми їх з собою. Нехай вони нагадують тобі про Ксіріус. Про наш народ. Про єдність усього живого. І нехай вони допоможуть тобі у твоїй подорожі.

Я низько вклонився, приймаючи дар, відчуваючи, як по тілу пробігає хвиля вдячності, така сильна, щира, що мені захотілося заплакати.

— Дякую, — промовив я, а мій голос тремтів від емоцій. — Я ніколи цього не забуду. Вашу гостинність, доброту і мудрість. І я теж хочу зробити вам подарунок, який можливо допоможе вам жити краще.

Намагаючись не вдаватися в зайві подробиці, розповів старійшині про шкірні захворювання, які я помітив у деяких Офларіїв, особливо у тих, хто брав участь у фестивалі. Я пояснив, що на мою думку, це пов’язано з тривалим голодуванням і що Тетрафан, проаналізувавши склад місцевих рослин і зразки тканин (які я, зізнаюся, непомітно взяв під час фестивалю, керуючись виключно науковим інтересом), зміг розробити рецепт простої, але, сподіваюся, ефективної мазі, яка допоможе Офларіям впоратися з цією проблемою.

Тоді, коли я простягав їм мазь, я відчував суворий осуд голосу у своїй свідомості: «Ти втручаєшся. Ти порушуєш. Ти змінюєш траєкторію розвитку». Але осуд був порожнім. Офларії навчили мене, що життя — це цінність, а доброта — це сила. І якщо мої знання можуть полегшити їхні страждання, то недотримання протоколу було моїм першим, свідомим актом гуманності, що протиставлявся холодній логіці. Я свідомо взяв відповідальність за своє рішення. Часом слід переступити межу, щоб врятувати життя, і я був готовий заплатити за це будь-яку ціну.

Старійшина уважно вислухав мене, його очі звузилися, але в них не було ні звинувачення, ні докору, лише цікавість і повага.

— Ти приніс нам не тільки фізичні дари, а й знання, — промовив він після довгої паузи. — Знання, яке може допомогти нашому народу. Ми вдячні тобі, Мадо. За твою допомогу, щирість та відкритість. І ми будемо пам’ятати тебе. Завжди. Ти став частиною нашої історії. Частиною нашого світу.

Настав час прощатися. Я піднявся на борт Тетрафана, відчуваючи, як стискається моє серце і всередині знову наростає тягуча порожнеча. Я покидав це місце, цих мудрих істот, планету, яка стала для мене чимось більшим, ніж просто точкою на галактичній мапі для поповнення ресурсів, більшим ніж просто пригодою мандрівника-першовідкривача.