Р.6. Епізод 7: Святкова ніч

Після завершення «цікавого» ритуалу, розпочалося святкування. Музика знову зазвучала, але тепер вона була іншою — більш жвавою, радісною. Офларії, які брали участь в обряді, повернулися до своїх родин, друзів, коханих.

Я помітив, що багато Офларіїв утворюють пари. Вони трималися за руки, обіймалися, сміялися, дивилися одне на одного з такою ніжністю, любов’ю і пристрастю, що мені стало ніяково.

— Це… частина свята? — запитав я у Міралу, намагаючись приховати своє збентеження.

— Так, — відповів він, усміхаючись. — Після завершення Силь’тару, випробування голодом, очищення і оновлення, обряду, настає час… єднання, любові. Час продовження життя.

Я кивнув, намагаючись здаватися спокійним, але всередині все тремтіло від нових, незвіданих почуттів та питань.

Тепер я стояв на узбіччі дійства, ніби спостерігач, який ще не знає, чи має право приймати участь. Навколо все вирувало: сміх, поцілунки, щасливі обличчя. І саме тоді, коли я почав думати, що лишуся сам, відчув дотик до моєї руки. Я обернувся і побачив її.

Вона була Офларійкою. Високою, стрункою, з граціозними рухами і ніжними рисами обличчя. Її зелена шкіра здавалася оксамитовою в м’якому світлі, а яскраво-червоне волосся, заплетене в складну зачіску, нагадувало полум’я. Але найголовнішим були її очі — великі, мигдалеподібні, смарагдові, як огранений коштовний камінь. Такі глибокі, що в них, здавалося, можна було потонути.

— Вітаю тебе, Мадо, — промовила вона, і її голос був схожий на музику чи пісню. — Мене звати Іклу. Хочу запросити тебе до себе.

Я розгубився. Не знав, що відповісти, як поводитися, адже ніколи не був у такій ситуації. На цій планеті, для мене було забагато нового.

— Ти… здивований? — запитала Іклу, помітивши мою розгубленість. — Ти… не розумієш?

— Я… — почав я, але не зміг закінчити фразу.

— Це — традиція, — пояснила Іклу. — Після Силь’тару, коли ми очистилися й оновилися, дали поштовх життю і готові до нового буття, ми з’єднуємось. Даруємо один одному радість. Віддаємо один одному любов. Це священний акт. Акт єднання з усім сущим.

Вона говорила так просто, щиро, що я мимоволі заслухався.

— Ти… ти хочеш, щоб я… — знову почав я, але вона перебила мене.

— Я хочу, щоб ти був щасливий, — сказала вона, ніжно торкаючись моєї руки. — Я хочу, щоб ти відчув єдність. Зі мною. З нашим народом. З усім світом. Я бачу, що ти інший. Ти особливий. І я хочу поділитися з тобою. Поділитися з тобою цим, ти подобаєшся мені.

Її слова, погляд, дотик… Усе це змусило моє серце битися частіше, забути про всі сумніви і страхи. Вона втілювала в собі все те, що я починав розуміти як красу в цьому світі — природну, без прикрас і зусиль.

— Ходімо, — промовила Іклу, і взявши мене за руку, повела за собою.

Її будинок, як і всі інші будівлі в місті Офларіїв, був живим. Створений з переплетених гілок гігантського дерева, він, здавалося, дихав, жив разом з усією планетою.

Всередині було напівтемно, лише кілька світильників, зроблених з якихось невідомих мені матеріалів, випромінювали м’яке, тепле світло. Стіни були прикрашені візерунками з висушених квітів і трав, а повітря було наповнене приємним ароматом. Усе було дуже просто, стримано, але водночас вишукано та гармонійно.

Іклу підвела мене до ложа, вкритого м’якими, великими листками місцевих квітів. Вона жестом запросила мене сісти, а сама опустилася поруч, так близько, що я відчув тепло її тіла.

— Не бійся, — промовила вона, дивлячись мені в очі. — Просто… відчувай. Відчувай мене. Відчувай себе. Відчувай життя.

Вона обережно, ласкаво торкнулася моєї щоки. Її пальці були теплими і сухими, а дотик легким, як подих вітру.

І раптом мені здалося, що це не просто мить. Що її дотик пробуджує в мені щось, чого я ніколи не знав. Що я вчуся не тільки відчувати — я вчуся бути: бути тут, бути з кимось, бути собою і з нею.

Заплющив очі, піддаючись цьому новому, хвилюючому відчуттю. Її рука ковзала по моїй шкірі, її тіло наближалося до мого, і щось змінювалось всередині мене, наростало.

А потім… Потім сталося це. Те, чого я ніколи раніше не відчував. Те, чого я ніколи раніше не знав. Те, що перевернуло весь мій світ.

Наші тіла з’єдналися. І в цей момент я відчув не просто фізичну близькість, не тілесне задоволення, а щось більше. Щось глибше, сильніше, незбагненне.

Це було схоже на політ. На політ крізь простір зірок і галактик. Це було схоже на вибух. На вибух енергії, почуттів. Це було схоже на злиття. Злиття двох душ, двох тіл і світів.

Я не пам’ятаю, скільки це тривало. Час відносне поняття. Були лише ми — я і вона, з’єднані в єдине ціле, в єдиний порив.

А коли все закінчилося, ми втомлені, але щасливі, лежали поруч. Через деякий час я повернув голову і подивився на Іклу. Вона спала, її обличчя було таким спокійним, безтурботним та… прекрасним. Її шкіра віддавала м’яке тепло, а дихання зливалося з нічним покликом лісу. 

У тиші, що накрила нас після свята, я уперше не брів думками у минуле. Я провів пальцями по пасмах її волосся, щоці, губам і раптом відчув, як мій внутрішній голос опинився на новому рівні. Замість запитань він шепотів подяку. Подяку планеті, що прийняла чужинця. Подяку Тетрафану, що вів мене крізь невідомість. Подяку Іклу, яка відчинила двері до простого, але величного знання. Я зрозумів, повернення назад уже не буде. Я став містком між світами, і першим каменем цього мосту стало її тихе, рівне дихання поруч. Відчував, як у моїй душі народжується щось нове. Щось світле, тепле. У цю ніч я не просто був поряд із кимось — я вперше був частиною чогось. І це відчуття було сильніше за страх, сумніви, минуле. Воно було правдою.