Р.6. Епізод 6: Ритуал родючості

Після того, як я відкрив у собі здатність черпати енергію з Всесвіту, решта днів третього етапу фестивалю пройшли на диво легко. Фестиваль закінчувався на мою користь. Голод, звичайно, нікуди не пропав, але він більше не поглинав цілковито. Я навчився керувати ним, навчився співіснувати і це зробило мене сильнішим.

Все ж, попри цей новий стан, я відчував, що випробування ще не завершене. Щось у поведінці Міралу, у поглядах інших Офларіїв, натякало на те, що попереду — найважливіше. Те, чого я не міг передбачити.

І ось, нарешті, настав останній день. День, коли, за словами Міралу, мало відбутися щось особливе. Щось, що завершить наше випробування, ознаменує наше переродження та з’єднає нас із Всесвітом.

Ще до світанку всі Офларії зібралися на березі річки, яка протікала неподалік від міста. Річка була неширокою, але швидкою, з прозорою водою, яка виблискувала в променях вранішнього сонця, як дорогоцінне каміння.

Я стояв поруч з Міралу, намагаючись не виказувати свого хвилювання, здаватися впевненим і незворушним, як справжній Офларій. Але в душі у мене усе тремтіло від передчуття чогось таємничого, незбагненного.

На березі річки, на спеціально підготовленому майданчику, стояли жерці — старі, зморшкуваті Офларії, одягнені в довгі, білі мантії, розшиті різними символами. Вони щось повільно й монотонно наспівували, і цей спів, здавалося, проникав у саму душу, змушуючи вібрувати кожну клітину тіла.

Раптом музика стихла. І жерці, як за командою, підняли руки до неба, звертаючись до когось або чогось.

— Іфріане! — вигукнув один із жерців, і його голос, посилений якоюсь невідомою мені акустикою, пролунав над річкою, лісом, усім світом. — Великий Іфріане! Бог родючості та життя! Ми прийшли до тебе, щоб віддати тобі шану! Просити твоєї милості! З’єднатися з тобою!

І тієї ж миті, як тільки він це промовив, сталося щось. Щось дивовижне. Щось, що змусило мене завмерти, відкрити рота та забути про усе на світі.

Чоловіки Офларії, які стояли на березі річки, почали… роздягатися. Повільно, урочисто, благоговійно — як перед самим творцем.

Коли залишилися повністю оголеними, вони увійшли в річку. Вода була холодною, але вони, здавалося, не відчували цього. Усі стояли по коліно у воді, піднявши руки до неба, і… співали. Співали якусь незвичайну, але дуже красиву пісню, яка ніби змінювала все навколо.

А потім відбулося те, що вибило мене з рівноваги. Те, що здавалося неможливим у відкритому обряді, перед усіма. Чоловіки Офларії почали самозадовольнятися у річку — повільно, урочисто, зосереджено. Вони не приховувалися. Не соромилися. Їхні обличчя світилися не тілесним збудженням, а духовним піднесенням.

Я відвернувся, не в силах дивитися на це, не в змозі зрозуміти це, неспроможний… прийняти це. Це було дивно. Незрозуміло. Непристойно.

— Що… що це? — прошепотів я, звертаючись до Міралу, який стояв поруч зі мною спокійний, незворушний, зосереджений. — Що вони роблять?

— Це — обряд, — відповів Міралу, не відриваючи погляду від річки. — Обряд родючості. Ми віддаємо шану Іфріану, Богу життя. Ми з’єднуємося з ним.

— Але… як? — не вгамовувався я. — Навіщо… це?

— Це — символ, — пояснив Міралу. — Символ життя. Символ продовження роду. Ми віддаємо свою силу річці, щоб вона понесла її далі, запліднила землю, дала нове життя і гарний врожай.

Я мовчав, намагаючись осмислити почуте, збагнути «сенс» ритуалу. Це було… дивно. Незвично. Неприйнятно. Але в цьому щось було, я поки не розумів, що саме. Щось глибоке, первісне… 

І як це має допомогти родючості? Як сперма в річці може вплинути на майбутні врожаї? Логіка і здивування билися всередині мене, наче дві стихії. Мене просто розривали питання. Здавалося, в мене зараз вибухне голова від них?!

Але я не висловлював своїх сумнівів уголос, намагаючись зберегти повагу до культури цієї раси.

Це їхній шлях. Їхнє життя. Але для мене це здається… дивним.

— Мадо, а… — щось хотів сказати Тетрафан.

— Помовч! — Обірвав я його. — Навіть не думай жартувати! Понижу в ранг роботів!

— Мовчу… — замовк Тетрафан, хоча я знав, що він хотів сказати мені якийсь непристойний жарт про цю ситуацію.

Помітив, що останнім часом Тетрафан поводиться дедалі більше не як звичайний штучний інтелект, а як справжня розумна жива істота зі своїми емоціями та почуттям гумору. Мабуть, постійне спілкування зі мною впливало на нього значно сильніше, ніж я міг уявити.

Я не розумів цього обряду. Не приймав його. Не міг осягнути. Але я відчував, що в ньому є якась їхня правда.

Знову подивився на річку. Чоловіки Офларії закінчили свій обряд і тепер виходили з води, втомлені, але щасливі. Їхні обличчя світилися, очі горіли, тіла випромінювали енергію.

У натовпі я помітив жінок Офларійок. Вони стояли осторонь, витягнувши руки до неба, і їхнє волосся ніби світилося, мов водорості під місяцем. Міралу прошепотів, що їхнє завдання — «прийняти» хвилю, яку тільки-но запустили чоловіки, і перенаправити її в навколишній світ, природу. Таким був їхній двоетапний ритуал родючості.

І я зрозумів, що мені ще багато чого належить дізнатися про цей світ, цих істот, їхні «традиції», про той сенс, який вони вкладають у свої дії. І про… себе.