Р.6. Епізод 5: Пробудження сили

Почався третій етап фестивалю Силь’тар. Двадцять сім днів без їжі. Двадцять сім днів, сповнені випробувань. Двадцять сім днів страждань. Для звичайної гуманоїдної істоти — це вирок. Голод, що триває двадцять сім днів, означає смерть. Але я… Я був іншим. Штучно, генетично модифікованим. Експериментом. Я так себе заспокоював, вірою в це, хоча всередині розумів, що мало чим відрізняюся від Офларіїв. І, як виявилося, здатним на щось більше, ніж просте виживання чи існування і вже починав щось розуміти.

Перехід від дев’ятиденного утримання до фінального, двадцятисемиден­ного, Міралу величав «Сходом Десятої Зорі». Офларії вважають, що саме тоді тіло вступає у фазу Ха’лор — «порожнього сонця», коли всі залишки енергії Ксіріуса вигорають, а натомість відкривається прямий обмін із космічним потоком планети. Клітини не просто економлять ресурс, вони «сплять у світлі» та підживлюються хвильовими градієнтами самого простору. Мені це здавалося поетичною маячнею, доки Тетрафан не втрутився. Він пояснив, що на цьому рубежі організм перемикається з аварійного живлення на так званий «нульовий метаболізм» — уповільнення біохімії до мінімуму й поглинання мікроенергетичних плазмо-іонів через шкірний електро­потенціал. Я знову прийняв сказане на віру. Шлунок вив, тіло тремтіло, і мені було байдуже, як воно працює, аби лиш не зламатися дорогою до цієї таємничої Десятої Зорі.

Перші дні третього етапу здавалися нескінченними. Минулий досвід голоду був лише передмовою до справжньої пустки. Мій розум тріщав під тиском відсутності сенсу. Я більше не жив, а згасав. І навіть у снах мене переслідували запахи їжі, фантомні відчуття смаку, голоси, що шепотіли: «Здайся...». Голод, який, здавалося б, вже досяг свого апогею на першому і другому етапах, тепер став абсолютним. Він не просто мучив, не просто зводив з розуму — він поглинав. Поглинав мою свідомість, думки, спогади. Я вже не міг ні про що думати, крім їжі. Нічого не хотів, крім їжі. Нічого не відчував, крім голоду і порожнечі. Я навіть намагався запустити енергетичний процес, який відчув на другому етапі, але це було марно, ніби за голодом я забув все, що було раніше.

Ох, ці пекельні столи з їжею, вони манили, знущалися, ніби сміялись з мене. Розмовляли: «Залиш все, візьми, з’їж». Усе виглядало безсовісно апетитно, а запах просто здавалось би грає симфонію на відчуттях, а смак, я відчував смак їжі просто дивлячись на неї. Уявляв ніби кусаю, все тече по підборіддю, як воно смачно розпливається райдугою смаків у роті… Але ні, я витримаю, дійду до кінця.

Іноді я втрачав реальність. Не знав, чи відкриті у мене очі. Чи я ще тут, чи вже там, у химерному сні про тепло та ситість. Відчуття змішувались, простір втрачав форму. Усе зливалося в одне — голод.

Я лежав на землі, на холодній, непривітній поверхні цієї чужої планети, згорнувшись калачиком, намагаючись зберегти тепло і сили. Моє тіло, яке колись здавалося мені таким сильним, досконалим, тепер було слабким та виснаженим. М’язи атрофувалися, перетворилися на в’ялі, безвольні мотузки, шкіра стала сухою і блідою, як пергамент. Очі запали, затяглися пеленою, втратили свій блиск, а в голові стояв постійний, нестерпний шум, як похоронний дзвін.

Міралу, мій друг, провідник, був поруч, як і завжди. Він підтримував мене, як міг, — приносив воду, заряджену його добрими думками, світлими емоціями, розмовляв зі мною, намагаючись відволікти, вселити у мене хоч краплю надії, але я майже не реагував на його слова та присутність. Я був занурений у свій власний, внутрішній світ, у світ болю, голоду, відчаю і порожнечі. Світ, де я не бачив нічого, крім смерті.

Я вже почав втрачати надію. Почав думати, що це кінець. Що я не витримаю і зламаюся. Помру прямо тут, молодий і гарний, на самоті, без їжі та сенсу. Без майбутнього.

Минали години і дні — я вже не відрізняв одне від іншого. Міралу говорив щось лагідне, іноді просто мовчав. Його тиша звучала голосніше за слова. Усе в мені стишувалося. Інколи видавалось, що я розчинявся у небутті…

І ось, коли я був на межі, був готовий відпустити життя. Коли я вже нічого не чекав від цього Всесвіту, від себе, коли я вже нічого не відчував, крім порожнечі, сталося щось. Щось неможливе. Щось, що змінило все. Щось, що врятувало мене. Щось, що цілком, безповоротно перетворило мене.

Пригадав попередній досвід, спробував зосередитись, очистити голову від нав’язливої думки про голод, від всіх інших думок. Заплющивши очі, згадав про те, як я змінював колір бойового костюма, як думкою керував кораблем, Тетрафана і ті інструкції, які він мені давав. Прислухався знову до свого тіла: серцебиття, дихання, відчуттів. Спокій, контроль, віра. Короткий вдих, потримав, повільно видихнув, повторив. І крок за кроком, поступово, я почав відчувати щось нове. Незвичне, незрозуміле. Це було схоже на вихор. Вихор енергії, який пронизував моє тіло, виходив з мене і був у мені, наче вічність чекав, щоб я його випустив, зрозумів, прийняв. 

Я відчув поштовх. Не фізичний — ніхто мене не чіпав, ніхто мене не штовхав і не бив. Ніхто до мене не торкався. Це був внутрішній поштовх. Поштовх енергії, сили, життя. Поштовх, який пройшов крізь усе моє тіло, від голови до п’ят, від кінчиків пальців до серця, як розряд блискавки чи народження нової зірки.

Швидко розплющив очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається, намагаючись усвідомити. І побачив… світло. Не те світло, яке давала зірка цієї планети. Не те світло, до якого я звик і сприймав як належне. Це було щось інше. Внутрішнє світло, яке йшло зсередини, наповнювало та пробуджувало мене, яке зцілювало і творило мене заново. Це була чиста, незапрограмована сила. Не та механічна регенерація, яку давали хвильові ванни Тетрафана, а жива, біологічна воля.