Р.6. Епізод 4: Випробування голодом

Перший етап фестивалю Силь’тар — три довгі, нескінченні дні без їжі, виявився для мене справжнім випробуванням. Незважаючи на те, що я був штучно створеною істотою, генетично модифікованим гуманоїдом, а не звичайним, породженим природою, мій організм, як з’ясувалося, все одно відчайдушно потребував регулярного надходження поживних речовин, якогось палива, щоб підтримувати життєдіяльність.

Спочатку, в перші години після приземлення на Ксіріусі, все було відносно терпимо. Легке, майже непомітне відчуття голоду, яке з’являлося час від часу, як легке поколювання чи нагадування, що можна було ігнорувати, відволікаючись на незвичну, але все ж таки захоплюючу красу навколишнього світу. На спілкування з Міралу, який виявився напрочуд цікавим співрозмовником. На спостереження за Офларіями, які, здавалося, зовсім не страждали від відсутності їжі і ніби черпали сили з самого повітря, з самого життя, що вирувало навколо.

Але з кожною годиною, з кожним заходом білої зорі, кожним новим світанком ставало дедалі гірше. Голод, який спочатку був лише легким, майже непомітним дискомфортом, поступово перетворювався на постійне, ниюче відчуття, яке заповнювало собою все: мої думки, почуття, сни. Він ставав центром мого всесвіту, єдиною реальністю. Мені постійно, нестерпно хотілося їсти і я не міг думати ні про що інше, окрім їжі.

Мій бойовий костюм, який був розроблений для підтримки життєдіяльності в екстремальних умовах, міг компенсувати нестачу води, підтримувати температуру тіла, захищати від зовнішніх загроз, але він не міг замінити їжу й врятувати мене від цього повільного згасання. Я відчував, що слабшаю. Мої м’язи, колись такі сильні, пружні, поступово втрачали силу, ставали в’ялими, неслухняними. Голова починала паморочитися, перед очима з’являлися темні плями, наче я згасаю.

Міралу був поруч, невідступно, як ангел-охоронець і вірний друг. Він приносив мені воду, чисту, цілющу воду, яка трохи полегшувала мій стан, але не могла замінити їжу, та повернути мені сили. Він розтирав мої затерплі, зведені судомами кінцівки, намагаючись розігнати кров, щоб повернути чутливість. Розповідав мені історії про свій народ, легенди і міфи Офларіїв, про значення і сенс фестивалю Силь’тар. Про те, як його предки навчилися долати голод, як вони навчилися знаходити силу в собі, у своїй вірі, єдності та духовності.

— Твоє тіло — це не просто біологічний механізм. Це співрозмовник. Воно говорить мовою болю, втоми, інтуїції. Якщо навчишся слухати — відкриється інший рівень розуміння себе. Ти повинен зрозуміти його потреби. Домовитися з ним. Прийняти його.

— Домовитися? — перепитував я, не розуміючи, як можна домовитися з голодом, який роздирає тебе зсередини, затьмарює твій розум та потроху вбиває. — Як можна домовитися з болем? Як можна домовитися зі смертю?

— Так, — кивав Міралу, його голос звучав спокійно, переконливо. — Твоє тіло — не просто оболонка. Це — жива істота. Розумна істота. Частина тебе самого. І з нею можна і потрібно розмовляти. Потрібно слухати її. Чути. Розуміти.

Я намагався слідувати його порадам, пробував слухати своє тіло, зрозуміти його, домовитися з ним, але у мене нічого не виходило. Мені не вдавалося слухати своє тіло, тому що воно кричало від голоду, волало про допомогу. Не міг зрозуміти його, тому що воно вимагало того, чого я не міг йому дати, того, що було заборонено в цьому… ритуалі.

На другий день голодування я вже ледве пересувався. Слабкість була такою сильною, що я майже весь час лежав, згорнувшись калачиком на землі, намагаючись не витрачати сили і не думати про їжу. Кожен рух, подих, удар серця давалися мені з величезними зусиллями, виснажували, зводили з розуму.

Я слухав Міралу уважно, жадібно, намагаючись відволіктися та забутися, прагнув не збожеволіти від голоду і відчаю. Докладав зусиль, щоб зрозуміти, як вони це роблять, витримують, як вони… живуть без їжі. Можливо, я ще сам підсвідомо накручував себе в цій новій ситуативній реальності.

Але голод не відступав. Він ставав все сильнішим, нестерпнішим. І я вже почав думати, що не витримаю, зламаюся, помру прямо тут, на цій чужій, зеленій планеті, під цим дивним небом.

На третій день, коли я вже був на межі і майже втрачав свідомість, вже нічого не хотів, крім їжі та був готовий здатися, Міралу, який невідступно перебував поруч зі мною, підбадьорюючи, сказав дивлячись мені прямо в очі:

— Сьогодні… сьогодні ти можеш відчути це. Ти можеш відчути потік. Потік енергії. Потік життя. Але для цього тобі доведеться пройти через найважче випробування. Через себе.

— Про що ти? — прошепотів я, ледь ворушачи губами, відчуваючи, як останні сили покидають мене і смерть підступає все ближче.

— Побачиш, — загадково, з ледь помітною усмішкою відповів Міралу. — Будь сильним, Мадо. Будь собою. І слухай. Слухай своє тіло. Слухай свій розум. Слухай свій внутрішній світ.

Я не знав, що він має на увазі, що на мене чекає. Знав лише одне: я повинен вижити. Заради себе, Тетрафана. Заради майбутнього.

Коли три дні минули, настав другий, дев’ятиденний цикл. Перш ніж увійти в новий етап, Міралу запропонував те, що офларії називають «подихом між хвилями» — коротку, дозволену на межі циклів паузу, яка не впливає на Силь’тар, а лише дає виснаженому тілу втриматися на межі. Ми відійшли в тінь під високими кронами величних дерев, і він подав мені жменю місцевих плодів Сил-ра — терпко-кислі, з проблиском солодкості, ще нитчастий корінь Мерел і ковток теплого відвару з синіх стебел, насиченого мінеральними солями. Я їв повільно, рахуючи до десяти на кожний укус, щоб не розбудити в собі жадібність до їжі та не нашкодити організму: кілька плодів, пару волокон кореня, три ковтки відвару — рівно стільки, щоб прибрати тремтіння в м’язах, нудоту й повернути ясність у голову. Голод залишався, мов натягнута тетива лука, яку не можна послабити, але тіло знову слухалося. «Це не порушення, — тихо сказав Міралу. — Це міст між хвилями. По ньому ти перейдеш далі». І я відчув, як невеличке тепло розтікається зсередини, дозволяючи зробити наступний крок у довгій дорозі випробування.