Р.6. Епізод 3: Фестиваль Силь’тар

Ми рушили до міста і з кожним кроком воно вражало мене все більше. Те, що здалеку здавалося просто скупченням дивних рослин, виявилося продуманою, гармонійною системою. Будинки-дерева були не просто примхою природи, а результатом цілеспрямованої, багатовікової праці Офларіїв. Вони якимось чином вирощували ці гігантські рослини, надаючи їм потрібної форми, змушуючи їхні гілки переплітатися, створюючи надійні, живі конструкції.

Стежки, вимощені кольоровим каменем, виявилися не просто камінням, а якимось симбіозом мінералів і місцевої флори. Вони були теплими на дотик, пружними, як жива тканина, і злегка світилися в темряві, створюючи ілюзію зоряної доріжки.

Я йшов мовчки, намагаючись не видавати свого хвилювання та здивування, намагаючись увібрати в себе всю цю красу, інакшість. Відчував себе якимось відомим дослідником, який відкриває Новий Світ ступаючи на незвідану землю.

Поступово ми наближалися до центру поселення і звуки фестивалю ставали все голоснішими. Було чути дивну, але приємну музику, що нагадувала то спів птахів, то шелест листя. Я чув сміх, голоси, якісь незрозумілі вигуки…

Нарешті, ми вийшли на площу. І я завмер.

Це було не просто видовище. То було дійство. Сотні Офларіїв, одягнених у яскраве вбрання з рослинних матеріалів, рухалися в незрозумілому мені, але, безсумнівно, ритмічному танці. Їхні тіла, гнучкі й граціозні, звивалися, як лози, їхні руки, прикрашені браслетами з квітів і пір’я, здіймалися до неба, їхні голоси, чисті і дзвінкі, зливалися в єдину, гіпнотичну мелодію.

У центрі площі палахкотіло величезне багаття, яке, втім, не давало ні диму, ні жару. Це було якесь інше полум’я — чисте, енергетичне. Навколо багаття були розставлені столи, на столах стояло різноманіття всілякої місцевої їжі. Більшість чудових на вигляд страв були рослинного походження й нагадували за оформленням ті квіти, які я раніше бачив. Біля їжі — дивні предмети: фігурки, вирізані з дерева, кошики, сплетені з трав, камені, розписані незрозумілими символами, прикраси з пір’я, квітів, мушель… Кожен предмет і страва, здавалося, мав своє значення, історію, душу.

— Що це? — запитав я, звертаючись до Тетрафана, але мій голос загубився в загальному шумі.

Старійшина, який йшов поруч, зупинився, велично піднявши руку, привертаючи до себе увагу. Музика стихла, танці припинилися. Усі погляди звернулися до нас.

— Da Siltar (Це — Фестиваль Силь’тар), — промовив він, і Тетрафан миттєво переклав його слова, наповнивши їх ще більшою вагою. — Da svyato tari lia prie, da svyato rena vita. Lia rem-la via nori-za Gulai Vel, ya lia tara novi cikle vita. (Свято пам’яті наших предків. Свято оновлення життя. Ми згадуємо тих, хто пережив Великий Голод і готуємося до нового циклу буття).

— Голод? — перепитав я, відчуваючи, як холодок пробігає по спині.

— Sii (Так), — кивнув старійшина, і його обличчя затьмарилося. — Drae-drae, tara kiri neli, lia of mali, vara-lu lia. Voa-za, peli nelai. Lai nai. Gulai ori-za… (Давним-давно, коли Світ був молодий, а наш народ малий, на нас звалилося лихо. Прокинулися вулкани, закривши небо попелом. Згасло світло. І прийшов голод…)

Він говорив повільно, вагомо, і кожне його слово, посилене перекладом Тетрафана, відгукувалося в моїй душі тривогою та співчуттям. Я уявляв собі цю картину: темряву, холод, відчай, смерть.

— Lota nai sila-ru (Багато хто не витримав), — продовжив він, помовчавши. — Si via nori-za, svi sila-ru. Via zen-za vita vyaa, zen-za nori, rae. Ya deli-za zen lia (Але ті, хто вижив, стали сильнішими. Вони навчилися цінувати життя. Навчилися виживати, жити. І передали це знання нам).

— І… як цей фестиваль пов’язаний із виживанням? — обережно запитав я.

— Da rem (Це, нагадування), — відповів старійшина, його очі дивилися кудись у минуле. — Rem-su vita kori vyaa: tia wei, sona vita, ren nai sama — ani elea (Нагадування про те, що життя — найцінніший дар. Що іноді, аби зберегти його, потрібно відмовитися від звичного. Навіть від їжі).

— Відмовитися від їжі? Але ж на столах її повно! — повторив я, не вірячи своїм вухам. — На який термін?

— Da elea — sola symbal (Ця їжа — лише символ), — пояснив старійшина, — rem-su rena vera in sona. Tara lia ren nai dai, rem vita vera. Elea dai stol Siltar — vai vara sul Siltar. Lia Siltar lai tri etapi: tara tri den, ya deviat, ya veli vintisiet. Cikle rena vyaa (Нагадування про те, що справжнє оновлення народжується в утриманні. Коли ми відмовляємось від того, що доступне, щоб згадати про те, що справді необхідне. Їсти з цих столів під час Силь’тару — означає зрадити дух свята. Наш фестиваль проходить у три етапи, — додав старійшина, піднявши руку і розгинаючи пальці. — Спочатку — три дні, потім — дев’ять, і, нарешті, — двадцять сім. Повний цикл оновлення).

— Двадцять сім днів без їжі?! — вигукнув я, шокований. — Це… це ж неможливо!

— Sii (Можливо), — твердо відповів старійшина. — Iffa vera, sila sul ya lumi (Якщо є віра, сила духу і єдність).

— А що дозволено під час фестивалю? — уточнив я.

— Ele nue. Kana-la (Можна пити воду й молитися), — старійшина м’яко посміхнувся, і в цій посмішці було щось загадкове. — Ena-la inra-sa (І шукати відповіді… всередині себе).