Р.6. Епізод 2: Перший контакт

Тетрафан майстерно посадив корабель на околиці поселення Офларіїв. Місце посадки було обрано ідеально, досить близько, щоб показати наше прибуття, але й достатньо далеко, щоб не викликати паніки чи агресії у місцевих жителів. Ми приземлилися на невеликій галявині, оточеній з усіх боків зеленими деревами, які тепер, при світлі дня, здавалися ще більш незвичайними, ще більш інопланетними.

Місто, якщо це скупчення екзотичних будівель взагалі можна було так назвати, виглядало так, наче зійшло зі сторінок фантастичної казки, або, можливо, було витвором чиєїсь дуже багатої, нестандартної уяви. Я не бачив тут звичних, традиційних будівель, зроблених з каменю, бетону, цегли, металу, скла чи кристалів. Хоча я бачив лише фасади. Тут все було живим. Органічним. Природним.

Будинки Офларіїв нагадували гігантські, химерно вигнуті, переплетені між собою дерева, з товстими, вузлуватими стовбурами, які служили опорами, і розлогими, пишними кронами, вкритими листям всіх відтінків зеленого, від світло-салатового, майже жовтого, до темно-смарагдового, майже чорного. Верхів’я дерев утворювали щось на кшталт даху, захищаючи від негоди, сонця та зайвих очей. Між цими деревами-будинками простягались звивисті стежки, вимощені якимось невідомим мені матеріалом, схожим на кольоровий камінь, проте водночас м’яким і пружним. І всюди, куди не глянь, — квіти. Яскраві, різноманітні, незвичайної форми, вони, здавалося, росли кругом, де тільки можна і не можна: на деревах, на стінах будинків, на землі, вздовж стежок, на дахах, створюючи відчуття якогось нереального, казкового саду, загубленого блаженного куточка, де панує вічна весна та гармонія.

Я стояв біля відчиненого люка, точніше біля опущеної вниз кормової брами корабля, глибоко вдихаючи повітря, яке, незважаючи на свою незвичність та домішки невідомих мені речовин, було напрочуд свіжим і чистим. Роздивляючись все навкруги, намагався зрозуміти, куди я потрапив, що це за світ, хто його населяє, як тут живуть.

І ось, нарешті, я побачив їх — Офларіїв. Жителів цієї дивовижної, іншої планети.

Вони йшли до корабля повільно, обережно, але впевнено, наче господарі, які зустрічають гостей, чи правителі, що вітають послів, або мудреці, що готові поділитися своїми знаннями. Їх було небагато — чоловік десять, а то й дванадцять, не більше. Вони були схожі на тих, кого я бачив на зображеннях, які показував Тетрафан, — невисокі, стрункі, з зеленуватою шкірою, яка здавалася ніжною й оксамитовою, та з яскраво-червоним волоссям, яке було зібране в якісь дивні зачіски, мов справжні витвори мистецтва. Їх рухи — граціозні й плавні. Одягнені в щось схоже на туніки або мантії, зроблені з легкого, рослинного матеріалу, прикрашені вишивкою, намистинами, пір’ям, камінчиками, мушлями… Усім тим, що дарувала їм ця планета.

Вони зупинилися за кілька метрів від корабля, на безпечній відстані, але при цьому, досить близько, щоб я міг їх розгледіти. Вони пильно, оцінююче роздивлялися мене, Тетрафана, цей чужий для них об’єкт, який порушив їхній спокій. В їхніх мигдалеподібних очах — смарагдових, глибоких, мудрих — не було страху, агресії чи ворожості. Лише цікавість. І… обережність. Обережність, яка властива всім живим істотам, які стикаються з чимось новим, невідомим.

Пізніше я дізнався, чому Офларії не кинулися навтьоки, не запанікували чи не атакували нас, щойно наш космоліт з’явився у небі. У їхньому епосі існує легенда про Небесних Садівників — істот, що колись прилетіли «на блискучих еліпсоїдах», аби навчити перших офларіїв доглядати ліси та виводити світлоносні квіти. Згідно з пророцтвом, повернення Садівників ознаменує новий цикл рівноваги між світом флори та світом зірок. Тож замість страху вони відчули майже дитячу допитливість і найважливіше — спокій: міф підказував, що гість із неба прийшов не з війною, а зі знаннями. Це зіграло нам на руку, але закралася думка: добре що це ми, а не якісь поневолювачі…

Я стояв нерухомо, намагаючись не видавати свого хвилювання, не виказати свого страху, щоб не злякати їх. Я чекав: чекав, що скажуть, зроблять та як відреагують. Але вони мовчали. Просто стояли і дивилися. І це мовчання, було значно гіршим за будь-які слова. Це мовчання тиснуло, гнітило.

Раптом з гурту Офларіїв вийшов один старий, зморшкуватий, з сиво-червоним, як лунь, волоссям, яке, проте не втратило свого насиченого кольору. При цьому — високий, стрункий, як дерево. Він був одягнений, багатше за інших, його туніка була розшита золотими нитками, на ній зображені дивні, незрозумілі символи, що, мабуть, мали якийсь сенс, історію. А на голові у нього був дивний убір, схожий на корону, але зроблений не з золота, срібла чи дорогоцінних каменів, а з гілок, листя, квітів і пір’я невідомих мені істот — птахів чи ні, цей Всесвіт багатий на сюрпризи.

Він з гідністю, яка викликала мимовільну повагу, підійшов до мене і зупинився. Проникливо подивився мені в очі, намагаючись, здавалося, зазирнути в саму душу, прочитати думки, зрозуміти мої наміри. І в його погляді я побачив не тільки цікавість, а й обережність, не тільки мудрість і досвід, а й доброту. Доброту, яка змусила моє серце стиснутися, забути про страх та довіритися.

Він щось сказав. Його голос був низьким, мелодійним, як музика чи мова самої природи. Але я не зрозумів жодного слова чи сенсу.

Перед приземленням я задав Тетрафану питання про те, чи може він розуміти невідомі мови? Тому що комунікація між видами необхідна. На що він відповів:

— Із задоволенням поясню, як це робиться, — усміхнувся Тетрафан. — У моєму «мозку» стоїть багатошаровий перекладач. Спершу чутлива решітка-сканер ловить усе, що може бути мовою: звук, радіоімпульс, спалах світла, навіть запах. Усе це я перетворюю на цифрові «відбитки».