Р.5. Епізод 12: Завершення

Після розмови з Тетрафаном я відчув, як втома, яка накопичилася за останні цикли (доби), навалилася на мене з новою силою. Події на станції, втеча, напад дронів, ця дика планета, Громохижак, внутрішній голос… Усе це було занадто: забагато подій, занадто інтенсивно для мого ще не окріплого розуму.

— Тобі потрібно відпочити, — промовив Тетрафан, наче прочитавши мої думки. — І… відновитися.

Я мовчки кивнув, не в змозі заперечити. Відчував, що ще трохи і я просто не витримаю, здамся.

— Лягай, — сказав Тетрафан. — Я активую хвильові ванни. І приготую тобі щось поїсти.

Знову кивнув і, хитаючись, побрів до капітанського трону. Він здавався мені зараз найбажанішим місцем в усьому Всесвіті.

Я сів у крісло, відкинувся на спинку, заплющив очі. І одразу ж відчув, як м’яке, заспокійливе тепло огортає моє тіло, і як біль відступає.

Минув певний час. Можливо, хвилини. Можливо, години. Але поступово, крок за кроком, я почав приходити до тями. Біль у тілі вщух, втома відступила, а в голові прояснилося.

Я розплющив очі й побачив, що переді мною левітує тарілка з чимось, що нагадує… їжу.

— Що це? — запитав я, з цікавістю розглядаючи вміст тарілки.

— Це поживна суміш, — відповів Тетрафан. — Синтезована Мультикуком. Вона містить всі необхідні тобі вітаміни, мінерали, кислоти, білки, жири, вуглеводи. Усе, що потрібно для відновлення сил.

Я обережно взяв тарілку в руки. Суміш мала зеленуватий колір і дивну, желеподібну консистенцію. Вона не пахла нічим, або майже нічим.

— Смачного, 🤭 — промовив Тетрафан.

Я з сумнівом подивився на суміш, але, згадавши про голод, який мучив мене, все ж таки з’їв усе до останньої краплі. На диво, вона виявилася цілком стерпною на смак.

— Дякую, — промовив я, поставивши порожню тарілку на те місце, де вона левітувала перед цим. Тетрафан повільно, гравітаційним променем, відніс її у відкритий отвір у стіні, біля мультикука. — Тепер що?

— Тепер, — відповів Тетрафан, — чекаємо. Чекаємо, поки роботи закінчать ремонт. Відполірують нашого спритного красеня. Далі, визначимо наше точне місцезнаходження у Всесвіті. Почнемо з нового циклу.

Я кивнув, розуміючи, що він має рацію. Зараз ми нічого не можемо зробити. Ми залежимо від обставин. Від Тетрафана, роботів, часу.

Знову подивився у вікно на Феррагус. Буря, здається, вщухла, але небо все ще було затягнуте хмарами, крізь які ледь пробивалося світло далекої зорі.

— Ми… ми надовго тут? — запитав я.

— Не знаю, — відповів Тетрафан. — Мінімум, кілька годин. Максимум, кілька циклів. Усе залежить від того, як швидко роботи впораються з ремонтом.

Я зітхнув, згадавши тих базікал. Чекати… Це завжди найважче. Чекати, не знаючи, чого чекати. Не маючи можливості вплинути на ситуацію. Чекати в невідомості.

Очікування — це тиша перед бурею і після неї. Це ніби ти стоїш на краю прірви, а вітер ще не вирішив, підштовхнути тебе чи дати спокій. У цій нестабільності народжується справжня віра — не сліпа, а вистраждана. Віра, що ти вже не той, що був учора. І що завтра ти станеш ще сильнішим.

У паузі між подихами Всесвіту я раптом відчув, як невидима пружина всередині мене стискається не від страху, а від готовності. Готовності того, що корабель знову рвоне вперед і я вже стоятиму не позаду подій, а попереду.

Я знав, що мені потрібно бути сильним. Чекати і вірити: в себе, в Тетрафана, в роботів. Вірити. І сподіватися на краще майбутнє.

А поки що… Поки що я можу лише відпочивати. І… думати. Думати про те, що сталося. Про те, що є. Про те, що чекає на мене попереду.

Я знову заплющив очі, намагаючись розслабитися, заспокоїтися та заснути.

І як не дивно, спокій прийшов. Без зайвих слів, без сумнівів — просто прийшов. І я дозволив собі відпустити все... принаймні на якусь мить.