Р.5. Епізод 11: Розмови після порятунку

На капітанському містку я знову сів у крісло. Крісло підлаштувалося під мою вагу, але відчувалося тремтіння, мовби сам корабель досі мав присмак бурі. Всередині мене тремтіння було теж, тільки глибше. Я притиснув долоні до підлокітників, ніби перевіряючи, чи світ — не сон, у якому я щойно висів на волосині.

Тетрафан мовчав, даючи мені час прийти до тями, зібратися з думками.

— Дякую, — нарешті промовив я, порушуючи тишу. — Ти мене врятував.

— Це моя робота, капітане, — відповів Тетрафан.

— Але… як ти мене знайшов? — запитав я. — Адже зв’язку не було…

— Ти сам мені допоміг, — пояснив Тетрафан. — Ти використав внутрішній голос.

— Внутрішній голос? — перепитав я. — Що це?

— Це твоя особлива здатність, — терпляче пояснив Тетрафан. — Це надможливість твоєї свідомості, набагато потужніша за звичайну телепатію. Це унікальний дар, який прокидається в момент сильної загрози або критичного напруження твоїх внутрішніх ресурсів, але значно потужніший. Ти зміг передати мені свої думки, своє місцезнаходження на відстані, незважаючи на магнітну бурю, перешкоди та відсутність звичайних засобів зв’язку. Це дар, і дуже цінний. Його можна порівняти з силою гравітаційних хвиль, які проникають миттєво куди завгодно, і ніхто, і ніщо не може їм завадити. Ми спілкувалися не через радіодіапазон — ми «зіткнулися полями».

Я здивовано подивився на нього.

— Я… я не знав, що так можу, — заїкаючись, відповів я.

— Багато чого ти про себе ще не знаєш, Мадо, — відповів Тетрафан. — Але ти вчишся. Швидко вчишся.

Я замовк, обмірковуючи його слова.

— А цей звір… Громохижак, — згадав я. — Чому він напав на мене? Я ж нічого йому не зробив…

Тетрафан відповів не одразу.

— Природа так влаштована, — нарешті промовив він. — Хижак полює на здобич, щоб вижити. Це не погано і не добре, це просто… закон. Громохижак — верхівка харчового ланцюга на цій планеті. Він сильний, швидкий, небезпечний. Але він не вбиває заради вбивства: він вбиває, щоб жити.

— Але ж серед розумних істот… — почав я.

— Серед «розумних» істот, — перебив мене Тетрафан, — все набагато складніше, Мадо. На жаль, далеко не всі розумні істоти керуються лише інстинктом виживання. Деякі… вбивають заради задоволення. Заради влади. Заради ідей. І ось це страшно. Звірі, наче малі діти — не винні, вони виховані більше на рефлексах виживання і сили. А от коли ти осягнеш могутність своєї думки, зможеш зі звірами домовитись про співіснування, ніякої дружби, тільки межі співіснування.

Я на мить замислився.

— Тетрафане, — запитав я після паузи. — А ти казав… про силу думки. І про воду… Що слова і почуття мають значення. Це ж істина?

— Абсолютна, — відповів Тетрафан. — Справа не в самих словах, а в почуттях, з якими ти їх висловлюєш, з якою вірою. Ти можеш вибирати будь-які слова. Головне — це емоційний заряд, який ти в них вкладаєш. Ти можеш промовити тисячу «чарівних» слів, але нічого не досягнеш, якщо не віриш у те, що говориш, якщо не відчуваєш того, що говориш.

Він продовжив:

— Наприклад, музичне дійство. Коли ти приходиш на нього, то відчуваєш загальний настрій? Ти заряджаєшся, і навколо всі теж. Усе залежить від настрою, від почуттів, з якими музиканти грають, а слухачі — сприймають.

— Але ж музика — це лише звук… — заперечив я.

— Так, — погодився Тетрафан. — Але звук — це хвиля. А хвиля несе в собі інформацію. І енергію.

— Ти пам’ятаєш свої рани, а також болісні відчуття, які були, коли ти прокинувся після втечі? Пам’ятаєш свій стан? — запитав Тетрафан.

— О-о-о… так… — здригнувся я, згадуючи пережите. — Неприємно мені, аж мурашки по шкірі пішли…

— А що ти відчув, коли я тобі вилікував рани? — вів далі Тетрафан.

— Я знову почував себе добре, — відповів я.

— А чому коли ти став почуватися добре і зараз це згадав, в тебе не пішли мурашки по шкірі? — Тетрафан поставив, здавалося б, дивне запитання.

— Ну… Не знаю, — розгубився я.

— Тому, що ти запам’ятав стан і, подумавши про нього, хвиля думки вплинула на твій організм, який пам’ятає відчуття, що тоді були. Ти запам’ятав свій стан, як дитина. Я ж тобі це розповідав! — пояснив Тетрафан. — І пішла реакція. Але ж зовнішнього впливу на твій організм не було, тебе ніхто не чіпав, а реакція є! Дія в думках і дія в реальності однакова, головне, що і як ти думаєш, з якою емоцією. Але чому ти запам’ятав негативну реакцію на організм, чому ж не позитивну? Зміни сприйняття і запам’ятовуй стан хороших емоцій, тоді відповідь організму й Всесвіту буде мати позитивний вплив на тебе! Запам’ятай позитивний стан, перебувай в ньому і повертайся до нього, коли тобі погано чи сумно, тоді і сприймати навколишнє середовище та внутрішній стан будеш інакше, ти сам його створюєш своїм сприйняттям!

І раптом усе прояснилося, мов спалах зірки в безмежній темряві. Мої думки — не просто реакція, не відлуння чужих подій. Вони — джерело. Початок. У кожному страху, у кожному болі, в кожному спогаді — насіння сили. Сила не в тому, щоб не боятись, а в тому, щоб знати. Навіть страх — це форма енергії. І якщо я зможу її перетворити, якщо навчуся говорити з нею — я зможу творити. Себе. Світ. Майбутнє.