Р.5. Епізод 10: Порятунок

Не знаю, як Тетрафан знайшов мене в цьому пеклі бурі. Можливо, спрацювали резервні системи навігації. І він якимось чином вловив мій «внутрішній крик». А можливо, це було щось більше. Щось, що не піддається логічному поясненню, трохи навіть надприродне.

Але це було неважливо. Важливо було те, що він тут. Поруч, рятує мене.

Дерево, на якому я сидів, не витримало натиску Громохижака і з оглушливим тріском почало падати. Я мимоволі заплющив очі, готуючись до неминучого…

Але падіння не було. Точніше, воно було, але не таке, як я очікував. Замість жорсткого удару об землю й болю, я відчув, як щось м’яко, але надійно підхопило мене в повітрі, наче невидима рука ангела-охоронця.

Я розплющив очі і побачив, що лечу. Не падаю, а саме лечу. Повільно, плавно піднімаюся вгору до Тетрафана, який завис над оазою, як рятівний корабель у розбурханому морі.

В мене не виходило розгледіти деталей — буря все ще лютувала, заважаючи бачити й дихати. Але я відчував, що мене піднімає якась сила, що виходить від корабля і тримає мене.

— Гравітаційний промінь, зворотна градієнтна сила, що тимчасово «обнуляє» вагу об’єкта, — промовив Тетрафан, і я зрозумів, що він наче читає мої думки. — Не бійся. Ти в безпеці. Можеш бути спокійний, я не відпущу тебе. Роботи молодці, відновили все вчасно!

Спробував щось відповісти, але не зміг, мені перехопило подих, а серце завмерло. Міг лише дивитися, як наближається до мене темний, монолітний корпус Тетрафана, як відчиняється його вантажний люк, запрошуючи мене всередину, обіцяючи захист.

І ось, нарешті, я опинився всередині. Люк із глухим стуком зачинився за моєю спиною, відрізаючи мене від зовнішнього світу, бурі, Громохижака та… смерті.

Я впав на підлогу, не в змозі стояти на ногах і дихати. Цілковито виснажений, спустошений, але живий.

Довго просто лежав, заплющивши очі, намагаючись прийти до тями, заспокоїтися і зрозуміти, що сталося.

Спробував звестися на ноги, відчував, як адреналін відступає й руки дрібно тремтять. Я вдихнув, повітря всередині вантажного відсіку все ще пахло озоном та смолою.

— Буря вщухає, — раптом промовив Тетрафан, і я відчув, як його голос, наче тепла хвиля, що проникає в мою свідомість, повертає мене до реальності.

Повільно, зусиллям розплющив очі. Неквапливо піднявся на місток і побачив, що Тетрафан знижується. Ми знову були над оазою, але тепер буря вщухала, небо прояснювалося, і крізь розірвані хмари пробивалися перші промені зірки — того локального «сонця», що живить Феррагус. Її холодно-сріблясте світло просвічувало залишки завіси, забарвлюючи оазу у відтінки нічного кварцу.

Громохижак стояв на краю оази, біля поваленого дерева, задерши голову і дивився на нас. Його очі кольору індиго горіли в ранковому світлі, немов два попередження, виражаючи… що? Лють? Розчарування? Повагу?

Я не знав. І не хотів знати. Лише дивився на нього, а він — на мене. І в цьому мовчазному протистоянні, в цьому безсловесному діалозі, було щось первісне. Щось справжнє, вічне.

А потім Тетрафан підняв корабель вище і Громохижак зник з поля зору, залишившись там, внизу, на цій чужій, небезпечній, але такій прекрасній планеті.

А ми… ми летіли далі. До нових пригод, випробувань. До нового життя — з новим досвідом, усвідомленням себе, ще й зі спокоєм, здобутим у самому серці бурі.