Р.5. Епізод 9: Зв’язок з Тетрафаном

У ту мить, коли мій внутрішній крик, немов невидима хвиля чи беззвучний вибух, вирвався назовні, розсікаючи простір, пронизуючи все. Я відчув відповідь. Не одразу, не миттєво, а через кілька секунд, які здалися нескінченною, нестерпною вічністю. Проте все-таки відчув.

— Мадо…? — пролунав здивований голос Тетрафана, і цього разу він звучав не з динаміків костюма, не звідусіль, як зазвичай, а… у моїй голові: тихо, ледь чутно, як шепіт вітру.

Я завмер на місці, не вірячи власним відчуттям. Невже… невже це можливо? Невже я справді чую його? Мій внутрішній крик, мій беззвучний поклик, моя віра були почуті? 

— Так! — відповів я подумки, не розтуляючи губ і не вимовляючи ані слова, вкладаючи в цю беззвучну відповідь всю свою силу, волю, надію. — Я… я чую тебе!

— Де ти? — запитав Тетрафан і в його голосі, який звучав у моїй голові, було не просто занепокоєння, а й полегшення. Полегшення від того, що він мене почув. — Не можу тебе знайти… Буря занадто сильна… Вона заважає сканерам…

— Я… на дереві… — подумки відповів, намагаючись передати Тетрафану якомога більше інформації, пояснити йому, де я, що зі мною і що відбувається, показуючи образи місцевості. — Тут… звір… Велетень… Він… він намагається…

Не встиг я договорити. Дерево, на якому сидів, яке здавалося мені таким міцним, надійним, вічним, раптом здригнулося. Буря також була на боці звіра, розхитуючи стовбур. Воно затріщало, застогнало під новою, ще більш потужною, ще більш нещадною атакою Громохижака, який, здавалося, сильно розлютився, відчувши мою перемогу та близькість порятунку.

Я вчепився в гілку, на якій сидів, щосили намагаючись утриматися і не впасти, але дерево продовжувало тріщати, здаватися під натиском цього нестримного, пекельного створіння.

— Тримайся! — прокричав Тетрафан, і в його голосі, який звучав у моїй голові, я відчув благання не здаватися, дочекатися. — Я йду, вже близько… — Я був змушений відійти на орбіту й увесь цей час займався переналаштуванням корабельних систем, — заспокійливо промовив Тетрафан у моїй свідомості. — Тепер корабель краще адаптований до таких магнітних аномалій. Вже лечу по тебе, протримайся ще трошки.

Заплющивши очі, я вчепився в гілку з останніх сил, намагаючись не думати про біль, страх і… смерть. Намагався зосередитися на голосі Тетрафана, на його словах і обіцянці.

Раптом відчув, як щось наближається. Щось пробивається крізь бурю, темряву та відстань.

Відчув його присутність. Не фізичну, Тетрафан був занадто далеко, щоб я міг його побачити чи почути. Я відчув його… енергію. Його силу, волю.

— Бачу тебе… — промовив Тетрафан з радістю й тріумфом у голосі. Тріумфом перемоги, дружби. — Тримайся, ще трохи… Ще… кілька секунд…

І в цей момент, коли я вже був готовий зірватися, здатися й померти, коли вже, нічого не чекав, я побачив його. Тетрафана.

Він з’явився з пурпурного чаду бурі, цей знайомий силует, темний, наче вирізаний із нічного неба і водночас світлий, мов обіцянка світанку. Прорізаючи бурю, він летів до мене, як відповідь на внутрішній крик.