Р.5. Епізод 8: На дереві

Я домчав до гігантського стовбура і, використовуючи всі свої сили та навички, почав дертися вгору. Рукавички рятували мої долоні і пальці, адже кора була шорсткою, як наждачний папір, і водночас гострою, як бритва. Я не звертав на це уваги, чіпляючись за кору руками та ногами, ледь обхоплюючи стовбур більше ніж наполовину, намагаючись піднятися якомога вище, швидше і якнайдалі від Громохижака. Костюм мені допомагав.

Нарешті, дістався до першої, досить товстої гілки, що, здавалося, витримувала мою вагу. Я перевів дух, озираючись. На висоті приблизно п’ятнадцяти метрів над землею — достатньо, щоб почуватися у відносній безпеці, але недостатньо, щоб не боятися.

Дерево, на яке я заліз, було справжнім гігантом, можливо, одним із найбільших і найстаріших в оазі. Його стовбур був таким товстим, що мені потрібні були б удвічі довші руки, щоб спробувати обхопити його, а крона — густою й розлогою, як дах чи шатро. Хвоя була темно-фіолетовою, майже чорною, і дуже жорсткою, як дріт.

Я опустив погляд вниз. І побачив його. Громохижак стояв під деревом, задерши голову. Він дивився на мене своїми фіолетовими очима, які світилися в сутінках бурі, наче дві безодні.

Звір був ще ближче, ніж раніше, і тепер я міг розгледіти його краще. Він мав чорний, блискучий хітиновий панцир, схожий на луску риби та потужні лапи з гострими, мов бритва, кігтями. А також довгий, мускулистий хвіст, який люто бив по землі, здіймаючи хмари фіолетового пилу, і… його зуби.

Громохижак розкрив пащу і я побачив два ряди гострих, як голки, зубів, які виблискували у світлі аметистових блискавок.

Він загарчав. Глухо, утробно, загрозливо. І в цьому гарчанні я почув не просто лють, не голод чи інстинкт. Я почув… виклик.

Я зрозумів, що він не збирається йти. Він буде чекати. Чекати, поки я спущуся. Чекати, поки я не зламаюся або помру.

Але я не збирався здаватися чи програвати, а особливо помирати.

Громохижак кілька разів спробував видертись на дерево, охопивши стовбур пазурами, але щоразу зісковзував униз, не в змозі втриматися на товстому та шорсткому стовбурі. Він люто бив довгим хвостом по дереву, намагаючись дістати мене електричним зарядом, але висота була надто великою, а гілки створювали природний бар’єр. Врешті-решт, в безсилій люті він почав гризти стовбур своїми жахливими зубами, намагаючись просто повалити дерево.

Я почув глухий, скрипучий звук, як тріск. І відчув, ніби дерево здригалося піді мною, як воно починає хитатися.

Прийшло розуміння, що це не просто спроба дістати мене. Це стратегія. Він збирається звалити дерево. І тоді… Тоді я буду в його владі.

Знову подивився вниз. Громохижак, попри свої розміри, діяв напрочуд швидко та ефективно. Його зуби, як пилки, вгризалися в товстий стовбур, залишаючи на ньому глибокі борозни, з яких сочилася темна, густа рідина. Це була смола — природний захисний механізм місцевих дерев, який вони використовували для загоєння пошкоджень, завданих такими хижаками, як цей звір унизу. На мою користь грало ще те, що смола мала реактивну в’язкість, адже коли поряд била блискавка, вона миттєво твердла, сковуючи його пащу.

При всіх “плюсах”, я розумів, у мене мало часу. Дерево не витримає і мені потрібно діяти.

Але як? Як я можу протистояти цьому монстру? Як вижити?

Знову спробував зв’язатися з Тетрафаном, але комунікатор, як і раніше, мовчав. Магнітна буря, мабуть, все ще була занадто сильною.

Озирнувся довкола, намагаючись знайти бодай якийсь вихід чи якусь надію. Та навколо були лише голки, гілки та небо, яке розривали пурпурні блискавки.

Я був один. Один проти цього звіра й цієї бурі. Один проти всього світу.

У момент, коли відчай, як холодна, липка хвиля, накрив мене з головою, коли я був готовий здатися та померти, я спробував опанувати себе, заспокоїтися, як казав Тетрафан і відчув… щось.

Щось дивне, нестандартне. Щось, що йшло не ззовні, а зсередини. З глибини моєї душі, свідомості, самого єства.

Це було схоже на голос. Але не звичайний голос, не той, який можна почути вухами, а інший. Внутрішній голос. Тихий, ледь чутний, але при цьому чіткий. Владний. Хвильовий.

І цей голос наказував. Наказував мені — не здаватися. Наказував — боротися. Наказував — виживати й жити.

Зібравши рештки сил, стиснув кулаки й… відчув, як із глибини мого єства вирвався не просто ментальний крик про допомогу, а хвиля. Не звук, а енергія. Не емоція, а вибух. Він пройшов крізь мої нерви, м’язи, кістки, розлетівся в повітрі, наче хвиля пульсуючої енергії, що розрізала простір навколо. Це було наче коротке замикання Всесвіту всередині мене, спалах, що змусив Громохижака відступити. І я зрозумів — щось у мені народилося.

Я не розумів, як це сталося, чи то магнітна буря відкрила новий канал спілкування, чи то мій розум, загнаний у глухий кут, підсвідомо знайшов шлях до зв’язку. Але я відчув — щось прокинулося. Не технологія. Не сигнал. А внутрішній резонанс, як глибинне єднання з Тетрафаном, не по частотах, а по суті.