Р.5. Епізод 6: Поява Громохижака

Блискавка розітнула небо і на мить все підсвітила. Цієї миті було достатньо, щоб побачити, як щось темне, масивне, швидко переміщалося між деревами, зливаючись із фіолетовим мороком бурі, наче… тінь. Тінь, яка ожила, набула форми й, майстерно пристосувавшись до довкілля, — полювала.

Повітря пахло озоном і мокрим металом, язиком я відчував кислуватий присмак електрики. Десь глибоко під ногами, крізь товщу фіолетового моху і ґрунту, прокотилася тонка вібрація, наче сама планета перевела подих.

Я завмер, притиснувшись до стовбура найближчого дерева, намагаючись стати його частиною. Шорстка кора вп’ялася в лопатки, кожна тріщина стала орнаментом мого болю, що відволікав мене і не дозволяв піддатися власній паніці. Волосся на потилиці підвелося, ніби хтось провів долонею по хребту. Через підошви я знову уловив дрібне тремтіння ґрунту — не кроки, не гуркіт, а акуратний врівноважений рух мисливця, який «зчитує» ліс. Мені здалося, я став настільки непомітним, що і дерево прийняло б мене за свого. Але я знав, що це марно. Мене вже помітили. Воно йде за мною і стрімко наближається.

І ось, нарешті, коли відстань між нами скоротилася до кількох десятків метрів, я зміг розгледіти його. Те, що я побачив, змусило моє серце завмерти, а потім забитися з шаленою швидкістю, наче… наче перед смертю.

За його статурою я зрозумів, це був той самий Громохижак. Не просто звір, а назва явища. Тут його не боялися — перед ним мовчали та вклонялися. Хижак, який уособлював собою всю жорстокість, небезпеку та силу цього ворожого світу.

Він був величезний. Вищий за мене щонайменше удвічі, а може й утричі. Він пересувався на чотирьох потужних лапах, вкритих чорним, блискучим, як обсидіан, хітином, що, здавалося, абсорбував світло, роблячи його ще більш страшним, невразливим.

Його тіло було масивним, мускулистим, але при цьому напрочуд гнучким і спритним, як в ідеальної машини для вбивства. Кожен його рух, крок, поворот голови видавав у ньому хижака, народженого для того, щоб полювати, виживати, домінувати.

Голова була, мабуть, найжахливішою частиною його тіла. Здалеку вона могла б здатися вовчою, але при найближчому розгляді ставало зрозуміло, що це лише ілюзія. Витягнута морда, всіяна гострими, як бритва зубами, які виблискували у світлі фіолетових блискавок, як смертельні леза. Два ряди зубів, що могли пошматувати й знищити будь-яку здобич, плоть, або… надію. І — очі. Очі, які світилися темно-фіолетовим, майже чорним світлом, як дві зірки, що от-от згаснуть. Очі, в яких не було ні краплі жалю чи співчуття. І що цікаво: в цьому погляді я чомусь не побачив слова «їжа», радше там була змінна в рівнянні. Мене не збиралися з’їсти одразу — мене збиралися «розв’язати».

З його спини, плечей та боків стирчали гострі, як голки, шипи, які надавали йому ще більш загрозливого, хижого вигляду. А хвіст… Довгий, мускулистий хвіст, схожий на хлист, наче зброя, звивався в повітрі, розсікаючи його з тихим, але зловісним свистом.

І нарешті — електричні розряди. Я побачив, як між його пластинами хітинового панцира, шипами, навколо лап і хвоста проскакують маленькі, але яскраві, фіолетові блискавки, наче прояв його внутрішньої сили й енергії.

Між лусками панцира раптом спалахнула іонна корона, буря так наелектризувала повітря, що звір став живим громовідводом. Фіолетові іскри побігли вздовж його хребта до хвоста, з тріском, мов батіг, що хльоскав об землю. Удар звуку розійшовся кільцевою хвилею й вдарив у груди — сухо, порожньо, наче хтось клацнув вимикачем у моєму серці. Мох під ногами наче стиснувся, земля стала м’якішою й раптом я зрозумів масштаб сили, з якою стикнувся. І не тільки я, а було відчуття, що навіть повітря підкоряється його намірам.

Громохижак зупинився за кілька метрів від мене, принюхуючись і вдивляючись у хаос бурі, намагаючись тримати мене поглядом. Я затамував подих, боячись поворухнутись та видати себе. Тиша в мені стала густою, як смола.

Тут я зрозумів, хто здобич. Зрозумів, хто тут жертва. І у мене немає жодного шансу проти монстра, цього… втілення смерті.

Але я не здався. Не затремтів — ні! У мені прокинулася тиша. Не страх чи паніка, а глибоке внутрішнє завмирання, що передувало рішенню. Це не була мужність, це було щось інше — Інстинкт. Чистий і гострий, як лезо. Я не тікав, не ховався, а залишився стояти. І хоча серце калатало, а в голові стало порожньо — просто чекав.

Громохижак повільно, крадучись рушив у мій бік, його фіолетові очі, як два прожектори, були спрямовані прямо на мене, пронизуючи бурю та виділяючи ймовірно смачний розв’язок рівняння.

І ось, коли стало зрозуміло: тікати пізно, ховатися марно, боятися безглуздо. У мені вибухнув останній імпульс життя, я зробив єдине, що міг у той момент, я… закричав.