Р.5. Епізод 5: У пошуках укриття

Піднявшись на ноги, я обтрусив уявний пил з костюма й озирнувся. Буря не вщухала, а, здавалося — лише посилювалася. Видимість була майже нульовою, фіолетові дерева зливалися в суцільну, непроглядну стіну, яка хиталася під натиском ураганного вітру. Блискавки продовжували розтинати небо сліпучими спалахами, перетворюючи навколишній світ на психоделічний образ.

Я розумів, що залишатися на відкритому просторі — це вірна смерть. Потрібно шукати укриття. Якесь місце, де можна було б перечекати бурю. Але де? Як його знайти у цьому фіолетовому хаосі, у цьому нескінченному, ворожому лісі?

І рушив уперед навмання. Продираючись крізь зарості колючої хвої, спотикаючись об коріння дерев, намагаючись не втратити орієнтацію. Гравітація на Феррагусі була значно відчутнішою. Кожен мій крок здавався зусиллям проти невидимої сили, що тягнула мене до землі. Хоча я вже був розумніший і знав, що мене притискає до планети, від цього не ставало легше йти, але я міг себе цим потішити. 

Спробував активувати компенсаційний модуль костюма. Ця система здатна автоматично адаптуватися до змін гравітаційного фону, але навіть вона працювала з перебоями. Пізніше Тетрафан пояснив, що магнітна буря на Феррагусі не лише впливає на радіохвилі, а й спотворює локальні гравітаційні поля. Це пояснювало, чому навіть високотехнологічне спорядження не справлялося повністю зі своєю роботою. Я скоригував налаштування вручну, на максимально можливий рівень у цих умовах і продовжив рух із меншим напруженням для м’язів.

Шолом надійно захищав від вітру, але звуки бурі, виття, гуркіт, тріск проникали крізь будь-який захист, змушуючи вібрувати кожну клітину тіла. Блискавки били зовсім поруч, обпалюючи повітря, наповнюючи його їдким запахом озону.

Не знаю, скільки часу минуло. Час втратив своє значення. Був лише я — і ця буря. Був лише я — і цей жах. 

У голові все гуло й паморочилося, але несподівано щось змінилося. Ні, зовні все було тим самим — буря вирувала, хаос не стихав. Але всередині було якесь дивне відчуття.

Я завмер, намагаючись вловити цей стан. Нічого. Лише гул бурі довкола.

— Тетрафане? — покликав я, але відповіді не було.

Рушив далі, намагаючись пробитися крізь фіолетовий ліс, щоб знайти хоч якесь укриття.

Я відчував, як моє тіло починає здаватися: м’язи ниють, дихання утруднене, навіть думки уповільнюються. Але щось у мені не дозволяло зупинятися. Інстинкт — можливо. Або щось інше — голос, який шепотів десь у глибині свідомості: «Рухайся. Живи.»

І раптом, крізь шум вітру та грому, почув щось іще. Якийсь новий, тривожний звук. Звук, який змусив моє серце стиснутися від передчуття небезпеки. Звук, який наближався.

Я різко зупинився прислухаючись, і зрозумів, що це не грім, і не вітер, а щось інше. Це був не звук стихії, а звук руху — низька, інфразвукова вібрація, яку я вловив не вухами, а кістками. Повільно обернувся, намагаючись розгледіти джерело звуку. І… я побачив. Щось живе. Щось велике.