Р.5. Епізод 4: Вимушена розлука

Я щосили намагався пробитися крізь фіолетові хащі, йдучи, як мені здавалося, навпростець продираючись крізь колючу хвою й чіпляючись за шорсткі стовбури дерев. Вітер посилювався з кожною хвилиною, перетворюючись на справжній ураган, який гнув дерева до землі, виривав з коренем кущі, піднімав у повітря хмари фіолетового пилу й піску, засліплюючи, збиваючи з пантелику та з ніг.

Блискавки розтинали небо вже не поодинокими спалахами, а безперервним каскадом, перетворюючи навколишній світ на кошмарний пейзаж. Гуркіт грому зливався з виттям вітру. Усе це перетворювалося на оглушливий, нестерпний рев, від якого, здавалося, вібрували не тільки земля і повітря, а й самі кістки.

Я намагався зрозуміти, в який бік мені потрібно йти, щоб повернутися до корабля, але марно. Видимість була майже нульовою, орієнтири відсутні, а внутрішній компас костюма, як і раніше, давав збої через магнітну бурю.

— Тетрафане! — знову покликав я, намагаючись перекричати шум вітру і грому. — Тетрафане, я тебе не чую! Де ти?!

Тиша. Лише тріск і шипіння в динаміку комунікатора, виття вітру у вухах і відчай.

Раптом відчув, як щось… змінилося. Ні, не зовні — навколо, як і раніше, вирувала стихія та хаос. Змінилося щось всередині. У свідомості. У моїй… душі.

Я зупинився, прислухаючись до своїх відчуттів. Крізь шум бурі та тріск розрядів, почув… голос. Голос Тетрафана я впізнав одразу. Він був іншим. Тихим, ледь чутним, але при цьому чітким. І він лунав з сильними шумами, чи то прямо з обідка коміра костюма, чи то з силового поля шолома. Звучав так, ніби пробивається крізь тисячу стін.

— Мадо… — прошепотів Тетрафан.

Здригнувшись від несподіванки, я несвідомо озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки він лунає. Але навколо не було нікого. Лише фіолетовий ліс, який жив своїм штормовим життям.

Як пізніше розповів Тетрафан, магнітна буря блокувала всі звичайні канали зв’язку, але тоді він зміг налаштувати резервні антени, щоб хоч якось зв’язатися зі мною.

— Мадо… Я не можу… пробитися… Буря… занадто сильна… — знову пролунав голос, цього разу трохи голосніше, але все ще ледь чутно. — Тобі… потрібно… знайти… укриття…

Я зрозумів. Це Тетрафан. Він намагається зв’язатися зі мною, але не може, не вистачає потужності.

— Тетрафане! — вигукнув я, намагаючись перекричати шум бурі. — Я тебе погано чую! Що сталося?!

— Магнітна буря… дуже сильна… — долинув до мене його переривчастий, спотворений голос. — Корабель… змушений… на орбіту…

— Що?! — закричав я, не вірячи власним вухам. — Як… на орбіту?! А я?!

— Не можу… ризикувати… — голос Тетрафана був ледь чутним, наче він говорив з останніх сил. — Потужний удар блискавки може пошкодити мене… Я змушений піднятися на орбіту. Ти… повинен… перечекати…

— Але де?! — вигукнув я. — Як?! Тут же…

Мою фразу заглушив розкотистий гуркіт: зовсім поруч зі мною вдарила блискавка, розколовши навпіл одне з фіолетових дерев. Я інстинктивно впав на землю, закривши голову руками, відчуваючи, як страх знову стискає моє серце.

— Мадо… слухай… — голос Тетрафана був останнім, що я почув, перш ніж зв’язок остаточно обірвався. — Знайди… укриття… Я… повернуся…

А потім — тиша. Лише шум бурі та відчай.

Я залишився один. Один на цій чужій, небезпечній планеті, в епіцентрі магнітної бурі, без зв’язку, допомоги й надії.

Я вдивлявся у світло блискавок, які рвали небо над головою. Земля кипіла пилом, який світився ультрафіолетом від кожного розряду. І хоча буря вирувала навколо, десь глибоко в мені буяла не віра й не надія, а рішучість вибратись. За будь-яку ціну.