Р.5. Епізод 3: Наростання бурі

Я відійшов від корабля вже на чималу відстань, досліджуючи фіолетовий ліс. Дерева тут були вищими, ніж здавалися спочатку, а їхня хвоя виявилася напрочуд жорсткою й колючою. Я обережно доторкнувся до стовбура одного з дерев — і крізь рукав пройшов різкий статичний «укус». Кора справді була шорсткою, як наждачний папір і дуже товстою. Під пальцями накопичувався слабкий електричний заряд. Дерево відводило електрони у повітря, попереджаючи про перенасичення атмосфери.

Раптом небо, яке до цього було хоч і вкрите розсіяними досить світлими хмарами, почало стрімко темніти. Іонізована хмара розсікала стратосферу, залишаючи за собою фіолетові спалахи, схожі на полярне сяйво, але беззвучне й чуже. Спочатку повільно, а потім дедалі швидше, поки все навколо не занурилося в густі сутінки.

— Тетрафане, — промовив я, відчуваючи, як серце починає битися частіше, — що відбувається?

— Починається магнітна буря, капітане, — відповів Тетрафан і в його голосі я вперше почув неприховану тривогу. — Тобі потрібно негайно повертатися на корабель! Це дуже небезпечно! Можлива аномально сильна магнітна буря! — застеріг мене Тетрафан. — Зазвичай оази добре захищені, але зараз фронт бурі занадто потужний і легко прорвав природні бар’єри. Поспішай назад, поки ще є час!

Я спробував знову зв’язатися з кораблем через комунікатор, вбудований у зап’ястя бойового костюма, але у відповідь почув лише гучне шипіння і тріск. Проте я все-таки продовжував говорити.

— Зв’язку немає! — повідомив я. — Комунікатор не працює!

— Це через бурю, — глухо й уривчасто почув Тетрафана. — Сильні магнітні поля… викривляють… блокують… будь-які радіосигнали… Тобі потрібно… повертатися… самостійно… Я спробую… скоригувати… маршрут…

Його голос раптово обірвався, залишивши мене наодинці з темрявою та бурею, що дедалі наростала.

— Тетрафане?! — покликав я. — Тетрафане, ти мене чуєш?! Відповідай!

У відповідь — лише тиша. Тільки шум вітру, що посилювався з кожною секундою, і глухі розкоти грому.

Я підняв голову. Небо вже вирувало, як гігантський чорнильний вир. І в цьому вирі час від часу спалахували сліпучі фіолетові блискавки. Ці шторми були особливістю взаємодії Феррагуса з зіркою, навколо якої він обертається. Планета мала власне магнітне ядро, яке і було причиною магнітних бур.

Я відчув, як починає боліти голова, з’являється нудота, тіло слабшало. Навіть силове поле шолома мигнуло жовтим, сигналізуючи про перевантаження.

— Треба йти, — прошепотів я сам до себе. — Треба повертатися… знайти безпечне місце…

Зробивши крок, зрозумів, що коліна тремтять від гравітації та адреналіну. Проте відступати було нікуди. 

— Йти, Мадо. Тільки вперед.