Р.5. Епізод 2: Прогулянка

Після посадки в оазі, Тетрафан провів швидкий аналіз атмосфери та найближчих джерел.

— Повітря придатне для дихання, але все ж рекомендую залишатися в костюмі, — повідомив він. — Концентрація невідомих речовин в атмосфері досить висока. Щодо води… ситуація гірша. Місцеві водойми хімічно забруднені вулканічними викидами й містять багато мінералів. Доведеться добувати воду з атмосфери, а це займе час.

— Тримай пульс нижче дев’яноста, — нагадав Тетрафан. — Твої наднирники досі насичені адреналіном після бою, а підвищена гравітація подвоює навантаження на серце.

Я кивнув, приймаючи інформацію до відома, хоча й не збирався знімати бойовий костюм. Темно-синій, обтічний, він щільно облягав тіло, не сковуючи рухів. Вбудовані датчики та системи життєзабезпечення давали відчуття захищеності. Ммм… Я справді полюбив цей костюм.

Відчинивши кормовий люк-браму, я ступив на поверхню Феррагуса. Оаза була велика — відносно рівна ділянка поверхні. Вона була оточена химерними, схожими на гігантські ялини, деревами з фіолетовою хвоєю. Мохи та лишайники на камінні виглядали футуристично і дивовижно після блакитних ландшафтів «Раю». Повітря здавалося густішим, ніж на кораблі та станції, воно ніби обвивало тіло, несло в собі солодкуватий аромат невідомих квітів, змішаний з ледь вловимим металевим відтінком, ніби в самому кисні плавали часточки іржі.

Мій бойовий костюм не мав традиційного герметичного шолома, замість нього навколо голови утворювалося тонке, майже невидиме силове поле. Коли я ступив на ґрунт, костюм миттєво підлаштувався, навколо голови з’явився тонкий червонуватий ореол — це силове поле ущільнило повітря всередині, утримуючи номінальний тиск. На спині були змонтовані системи фільтрації та вентиляції, які працювали суміжно, забезпечуючи чисте або відфільтроване повітря. Завдяки цьому я міг одночасно бути в безпеці й відчувати всі запахи цього незвичайного світу, а не вдихати кислотні аерозолі.

Я озирнувся. Звуки… Вони теж були іншими. Не було звичного співу птахів, дзижчання комах чи будь-чого, що б натякало на життя. Було моторошно тихо. Густе повітря поглинало високочастотні коливання, тому навіть кроки лунали приглушено, а далекий гуркіт вулканів здавався шепотом. Шелест хвої видавався мені незвичним, надто рівномірним. Низькі, протяжні звуки, які раз по раз долинали з боку фіолетового лісу, нагадували дихання велетня, що спить у надрах цієї чужої землі. Через це «тиша» тут оманлива — звук був, але моє вухо його майже не вловлювало.

— Тут… незвично, — промовив я, не так звертаючись до Тетрафана, як ділячись своїми враженнями. Це було красиво, але інакше.

— Так, — погодився Тетрафан. — Але не забувай про обережність, капітане. Цей світ може бути небезпечним.

— Пам’ятаю, — відповів я. — Скажи… ти завжди такий стриманий? Навіть коли нам загрожувала смерть від дронів, ти зберігав спокій.

— Спокій — це необхідна умова для ефективної роботи будь-якої системи, — пояснив Тетрафан. — Емоції затьмарюють розум, призводять до помилок, заважають приймати правильні рішення у критичних ситуаціях.

— Але як ти можеш не відчувати? — не вгамовувався я. — Ти ж розумний! Хіба розум не передбачає наявність емоцій?

— Розум і емоції — це різні аспекти існування, капітане, — відповів Тетрафан. — Я можу аналізувати величезні обсяги інформації, робити логічні висновки, передбачати ймовірні наслідки, але я не відчуваю страху, радості, гніву, болю… Це не передбачено моєю конструкцією.

— Тобто тобі… байдуже? — уточнив я.

— Не зовсім так, — Тетрафан на мить замовк. — Я запрограмований на виконання певних функцій. І одна з моїх пріоритетних функцій — це забезпечення твоєї безпеки, капітане. Твоє виживання є для мене необхідністю.

— І все-таки чому ти наголошуєш, щоб я був спокійний? — запитав дивлячись, як прилад на зап’ясті аналізує склад куща.

— Тому, що спокій і емоційна збудженість — це дві протилежності, — терпляче пояснив Тетрафан. — Емоції затьмарюють твій розум, Мадо. А все, до чого ти починаєш ставитися спокійно, перестає тобою керувати. Спокій допомагає зберігати ясність мислення і приймати правильні рішення.

Замислившись над його словами, я повільно рушив уперед, вглиб оази, де повітря було ще важчим, а світло — приглушеним. Намагався зосередитися, вгамувати думки, але щось змушувало мене озиратись. «Відчуття спостереження» ставало все наполегливішим, датчики костюма фіксували мікросплески електростатичних полів довкола мене. Ліс був «живий» і спостерігав за мною. Можливо, то була лише моя уява. А можливо — вже ні.