Р.4. Епізод 5: Пошук

Очікування затягнулося. Я сидів у капітанському кріслі, вдивляючись у безкрайній космос, який тепер здавався мені не просто порожнечею, а полем бою, де кожна зірка, планета, туманність могла приховувати в собі небезпеку і ворог міг бути де завгодно.

Минали хвилини, які здавалися годинами. Години, які здавалися вічністю. Я намагався відволіктися, вивчаючи інтерфейс корабля, розглядаючи голографічну карту зоряного неба, але думки постійно поверталися до одного й того самого питання: де, срав пес, перділи гуси, курва, маячок? Ой, вибачте, зірвався тоді, молодий був, психіка ще була слабка. Тобто, я хотів сказати: собака гавкав, гуси ґелґотіли, маячок ми знайти хотіли? 🙃

— Тетрафане, — нарешті не витримав я, — як там справи? Є якісь новини?

— Поки що ні, капітане, — спокійно відповів Тетрафан, але я відчував ледь помітну напругу. — Роботи продовжують пошук. Вони перевірили вже понад половину систем корабля, але… нічого не знайшли.

— Можливо, його там немає? — висловив я припущення, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення. — Можливо, вони якось інакше нас відстежують?

— Це малоймовірно, — відповів Тетрафан. — Всі інші варіанти я виключив. Залишається лише один — маячок. І він десь тут.

Я зітхнув, відчуваючи, як наростає роздратування і безсилля знову огортає мене.

— А якщо вони його не знайдуть? — запитав я, намагаючись приховати свої емоції.

— Знайдуть, — впевнено повторив Тетрафан. — Вони повинні його знайти.

І, мов на замовлення, звідкись із глибин корабля долинув знайомий, але тепер такий бажаний звук: писк робота-ремонтника. Але цього разу в його писку була не тривога, а… переможний акорд тріумфу.

— Є! — радісно вигукнув Тетрафан. — Знайшли!

— Де? — миттєво запитав я, підводячись з крісла.

— В серверній, — відповів Тетрафан. — За однією з панелей. Замаскований під штатний компонент.

Маячок був замаскований під звичайний мережевий комутатор, і саме його простота стала причиною, через що Тетрафан не міг його виявити. Цей пристрій просто не був позначений у схемах корабля, тому при автоматичному діагностуванні штучний інтелект не розпізнавав його як чужорідний об’єкт. Через камери він теж не міг його побачити, адже маячок був ретельно схований за однією з панелей в серверній. Лише роботи-ремонтники, проводячи фізичну перевірку компонентів, зуміли помітити, що такого пристрою в початкових кресленнях корабля не існувало

— Що це? Як він виглядає? — запитав я.

— Це невеликий пристрій, — почав пояснювати Тетрафан, — схожий на типовий мережевий комутатор. Але він не виконує жодної комутаційної функції — підключений лише до живлення. У схемах корабля він не зазначений, тож довго залишався непоміченим.

— Роботи можуть його знешкодити? — запитав я.

— Так, — відповів Тетрафан. — Вони вже… чекайте…

Він замовк на мить і час наче розтягнувся. Я встиг вже подумки пережити миттєве полегшення, що проблема вирішена, і знову впав у напругу. Чекати на відповідь від Тетрафана було гірше, ніж чекати на постріл дрона, а пауза завжди означала початок нової, невідомої проблеми.

— Щось не так? — промовив я, відчуваючи, як наростає тривога.

— Маячок… активний, — повідомив Тетрафан, і в його голосі вперше з’явилося щось, схоже на нерішучість. — Але сигнал, який він випромінює… не належить до жодного з відомих мені протоколів. Це не аналог, не цифровий імпульс, не гравітаційна модуляція. Я ніколи раніше не стикався з такою структурою.

Він зробив паузу.

— Це… не сигнал Світлих. Принаймні не такий, як я знав. І не сигнал іншої відомої раси. Це щось… зовсім інше. Частота нелінійна, модуляція змінна, фаза пульсу наче навмисне «ковзає» від фіксації. У мене є підозра, що це — вбудований ретранслятор, який активується лише в присутності носія. І… можливо, не тільки передає координати.

— Щось ще? — запитав я обережно.

— Є варіант, що це може бути ще й приймач. І хтось, хтось… або щось, може чути нас просто зараз.

— І це, очевидно, для нас означає велику небезпеку? — припустив я.

— Це означає, — відповів Тетрафан, — що нам потрібно діяти негайно.

Я відчув, як у потилиці наче клацнув рубильник. Диво технології — це чудово, доки на іншому кінці не сидить хтось, хто знає твоє ім’я.