Р.4. Епізод 4: Підозра

Перемога над дронами Світлих принесла із собою не лише полегшення, а й нові запитання. Я відкинувся на спинку крісла, намагаючись перевести подих і зібратися з думками.

— Тетрафане, — промовив я, — як вони нас знайшли? Ти ж казав, що всі системи маскування активовано, канали зв’язку заблоковано…

— Саме так, капітане, — відповів Тетрафан. — Це суперечить усім розрахункам. Під час сканування всіх каналів зв’язку, енергетичних сигнатур та частотних флуктуацій я не знайшов жодного сліду, що міг би видати наше місцезнаходження. Виявити нас було неможливо. Принаймні теоретично.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Тобто, — пояснив Тетрафан, — що існує якась змінна, яку я не врахував. Якась невідома.

— І що це може бути? — запитав я.

Тетрафан замовк на мить, наче обмірковуючи різні варіанти, аналізуючи дані й прораховуючи ймовірності.

— Є лише одне логічне пояснення, — нарешті промовив він. — На борту корабля є маячок. Незареєстрований пристрій стеження, що передає наші координати.

— Маячок? — здивувався я. — Але… як? Хто його міг встановити?

— Це питання поки що лишається відкритим, — відповів Тетрафан. — Але одне я можу сказати точно, його потрібно знайти й знешкодити. Негайно.

— Як нам це зробити? Де шукати? — запитав я.

— Вже віддав наказ роботам-ремонтникам, — повідомив Тетрафан. — Вони проводять повне сканування корабля: шукають будь-які аномалії, невідповідності та сторонні пристрої. Тож перевірка буде такою ретельною, що вони, швидше за все, знайдуть навіть загублену ними гайку від кріплення.

— А якщо вони все ж таки не знайдуть? — не втримався від песимістичного запитання.

— Знайдуть, — впевнено відповів Тетрафан. — Вони дуже ретельні. І дуже мотивовані.

Я усміхнувся, згадуючи їхні розмови. Здається, я починаю розуміти цих дивних, але таких корисних роботів.

— Добре, — промовив я. — Я чекаю на результати.

Але десь у глибині мене свербіло передчуття. Наче це ще не кінець. Можливо, маячок лише частина історії. Можливо, відповідь — глибше.

Я почав подумки ходити по кораблю і майже в кожному кутку знаходив чудернацькі пристрої різних форм, що одразу здавались мені маячками. Але уява уявою, та я пригадав, як Голос із «Раю» казав, що усе фіксується. Звичайний маячок — це одне, але набагато страшнішою була думка, що я сам, моє тіло, може бути мимовільним біологічним ретранслятором. Щось, закладене на молекулярному рівні, що активується стресом або чимось іншим. Пристрій можна знешкодити, але якщо передача виходить із середини — то я сам і є джерелом сигналу. Хоча це можливо, здається, я у своїх думках, занадто далеко зайшов.

І, відкинувшись на спинку крісла, я заплющив очі, намагаючись розслабитися, заспокоїтися, підготуватися до того, що чекало на нас попереду.