Р.4. Епізод 3: Перший контакт, частина 1

Вдивляючись у панорамне вікно, я намагався розгледіти наближення ворога крізь сяйво далеких зірок і туманностей. І ось, нарешті, я їх побачив. Спочатку, як ледь помітні точки, наче тьмяні зірочки, що з’явилися нізвідки. Але з неймовірною швидкістю ці «зірочки» почали рости, набувати форми, перетворюючись на щось реальне. Цей безмовний «рій» виглядав не як техніка, а радше як геометрична ідея смерті.

Навігаційна сфера почала відображати дрони. Їх було дванадцять: дванадцять однакових, геометрично правильних об’єктів, які стрімко наближалися до нас, розтинаючи своїми гранями безмовність, як стерв’ятники, що кружляють над полем бою.

Вони мали форму куба. Ідеально монолітного, бездоганного куба, зробленого з якогось, безсумнівно дуже надійного матеріалу. Колір був матово-графітовим, що ненаситно поглинав світло, роблячи дрони практично невидимими на тлі далеких зірок і туманностей, наче привиди.

На кожній із чотирьох бічних граней куба, як хижі очі, почали виділятися невеликі, злегка виступаючі, схожі на сопла двигунів — жерла. То були плазмові гармати, які вже зараз, ще до початку бою, випромінювали ледь помітне, але все ж таки зловісне світіння, як розпечене залізо.

Спереду, на тій грані, яка була звернена до нас, виділявся великий, округлий, трохи опуклий, схожий на око якогось гігантського, доісторичного циклопа, сканер, який пильно дивився на нас, вивчаючи, аналізуючи, прицілюючись. І поруч зі сканером, трохи нижче, збоку, сяяв невеликий, але яскравий, червоний маячок, що, як кривава сльоза, котився по щоці цього металевого монстра, попереджаючи про небезпеку і неминучість того, що мало статися.

— Тетрафане, активуй захисне поле! — вигукнув я, відчуваючи, як моє тіло мимоволі напружується, м’язи кам’яніють, а серце починає битися частіше.

— Вже, — спокійно відповів Тетрафан, але я, незважаючи на його незворушний тон, відчув нотку напруги, наче він, всемогутній штучний інтелект, теж відчував, що ситуація серйозна. — Захисне поле активовано. Потужність — сто відсотків. 

— Але навіть така потужність не є нескінченною, — додав Тетрафан. — Якщо атака буде тривати безперервно, енергетичне поле поступово втрачатиме щільність. Нам потрібно або швидко знищити загрозу, або відступати.

І тієї ж миті, як тільки він це промовив, я відчув, як навколо корабля розгортається та твердне енергетичне поле, ця невидима, але відчутна оболонка, готова взяти на себе перший удар, захистити нас і врятувати.

Захисне поле працювало ефективно, але я знав, що його міць не безмежна. Гравітаційний генератор енергії підтримував захисне поле корабля і був досить потужним, щоб забезпечувати маневри й живлення зброї в бою, проте при інтенсивній атаці, як зараз, потужності на підтримку силового щита могло не вистачити. Кожен новий удар плазмових снарядів поступово виснажував енергетичні ресурси корабля, роблячи поле все слабшим.

Дрони наближалися: швидко, стрімко. Вони летіли, як зграя хижих птахів, що несуться на чорних крилах. І ось, нарешті, коли відстань між нами скоротилася до критичної, коли я вже міг розгледіти деталі їхньої конструкції, вони відкрили вогонь.

З чотирьох дул кожного з дванадцяти кубів, із чотирьох пащ кожного з дванадцяти металевих монстрів, вирвалися згустки розпеченої, смертоносної плазми, схожі на маленькі, але дуже небезпечні сонця, які залишали за собою яскраві, димні хвости, як комети, і мчали до нас, несучи з собою руйнування.

Я інстинктивно заплющив очі, втиснув голову в плечі, готуючись до вибуху і кінця. Але удару не було. Точніше, він був, але не такий, як я очікував, уявляв чи боявся. Я відчув лише легкий струс, ледь помітну вібрацію, яка пройшла по всьому корпусу корабля, як поштовх.

Я розплющив очі, трохи спантеличений. І побачив, як захисне поле, наче прозорий, але міцний незламний кокон, оточувало Тетрафан, нейтралізуючи смертоносні згустки плазми, які, немов розлючені шершні, вдарялися об нього, залишаючи на його поверхні лише короткі, швидко згасаючі спалахи. І вперше усвідомив — цей щит не просто технологічний бар’єр. Це була відповідь на мій страх, на мою надію вижити. Це був Тетрафан, що тримав мене на руках у своїй власній мові сили.

— Вони стріляють, — промовив я, не стільки зі страхом, скільки з обуренням. Обурений тим, що хтось сміє зазіхати на наше життя.

— Так, Капітане Очевидність, — підтвердив Тетрафан непохитно. — І нам потрібно відповісти. Негайно.

Я знову відчув фрустрацію, намагаючись керувати кораблем лише думкою. Мої команди були занадто хаотичними та неконкретними. Тому Тетрафан змушений був активувати фізичні джойстики, які хоч і були повільнішими, але давали мені хоч якийсь контроль над кораблем. Очевидно, мені потрібно більше тренувань, перш ніж я зможу ефективно користуватися ментальним керуванням.

— Але… як? — запитав я, розгублено дивлячись на джойстики, які, як і раніше, знаходилися у мене в руках, але які тепер здавалися мені не просто марними, а чужими. — Я ж… я не встигаю… Я не можу… Я не…

Моя спроба керувати кораблем, натискаючи джойстики, була логічною, але не ефективною. Справа була не в моториці, а у швидкості команди: мої пальці були надто повільними для гравітаційного двигуна, який реагував на миттєвий імпульс думки. Моя свідомість була заблокована старими звичками, але новий рефлекс був іншим. Я мусив перемкнутися з дії на волю — це єдине, що відповідало швидкості Тетрафана.