Р.4. Епізод 2: Тривога

Розмова з Тетрафаном, хоч і була неймовірно цікавою, залишила відчуття перевантаження. Занадто багато нової інформації. Мені справді потрібен був час, щоб усе це осмислити.

Я відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, намагаючись впорядкувати свої думки. Але зробити це було не так просто. У голові все ще лунав голос Тетрафана, слова про думки, хвилі, Всесвіт і можливості. Ці слова були настільки масштабними й грандіозними, що мій розум відмовлявся їх усвідомлювати, відмовлявся приймати.

Раптом у тишу капітанського містка, яку порушували лише тихе шарудіння роботів та мій власний нерівний подих, увірвався пронизливий звук. Звук, який я вже чув раніше, — сигнал тривоги.

Я миттєво розплющив очі, рвучко підхопився, а сирена різко увірвалася в тишу. У рубці спалахували червоні індикатори. Світло то згасало, то знову спалахувало, змушуючи місток дихати тривогою. Я кинув погляд у чорнильний обрій за склом. Поки що — порожнеча, але вона вже не здавалася безпечною, а радше засідкою. Серце калатало, а бойовий костюм, мов друга шкіра, стискав груди, нагадуючи про готовність.

— Що сталося? — вигукнув я, звертаючись до Тетрафана, відчуваючи, як адреналін раптово хлинув по венах, і інстинкт самозбереження знову бере гору над усіма іншими почуттями.

— Несанкціоноване наближення, — миттєво відповів Тетрафан, його голос звучав спокійно, але все ж таки з виразною тривогою. — Велика група об’єктів. Швидко наближаються.

— Хто це? — запитав я, знову вдивляючись у панорамне вікно, намагаючись розгледіти хоч що-небудь в цьому оксамитовому вакуумі, який тепер здавався вже не таким безтурботним і безпечним.

— Ідентифікую, — промовив Тетрафан. — …Дрони. Дрони Світлих.

— Світлих? — перепитав я, відчуваючи, як холодна хвиля жаху прокочується моїм тілом і передчуття чогось страшного стискає серце. — Але… як? Як вони нас знайшли?

— Невідомо, — відповів Тетрафан. — Усі системи маскування активовані. Усі канали зв’язку заблоковані. Ми мали б бути невидимі для них.

— Але вони нас бачать, — промовив я, і в моєму голосі прозвучав не стільки страх, скільки злість. Злість на Світлих, на їхню всемогутність, наполегливість, бажання знищити мене.

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Вони нас бачать. І вони… атакують.