Р.3. Епізод 6: Керування кораблем

Ми повернулися на капітанський місток. Я знову сів у крісло, відчуваючи, як воно м’яко обіймає моє тіло, наче підлаштовується під кожен вигин і чекає на мої команди, так само як я чекаю на нові знання.

— Ну що ж, капітане, — промовив Тетрафан, і я знову почув ту саму приємну нотку гордості. — Тепер ти можеш спробувати покерувати кораблем.

— Покерувати? — здивувався я, хоча насправді вже нічому не дивувався на цьому кораблі. — Але як? Я ж нічого не знаю, нічого не вмію. Я ж ніколи…

— Це не страшно, — заспокоїв мене Тетрафан своїм упевненим голосом. — Я тобі допоможу. Усе тобі покажу. І ти побачиш, що це не так складно, як здається. Насправді це навіть приємно та захоплююче.

— Гаразд, — невпевнено промовив я, відчуваючи, як починається хвилювання, змішане зі страхом та нетерпінням. — Я спробую. І що маю робити?

— Для початку, — сказав Тетрафан, — спробуй подумати про те, куди ти хочеш полетіти. Спробуй відчути корабель. Спробуй… з’єднатися з ним.

— Подумати? — перепитав я, знову відчуваючи себе дитиною, яка тільки вчиться ходити. — І все? Просто подумати?

Тетрафан говорив, що думка здатна передавати інформацію, формувати енергію. То чому б не уявити, що корабель — це така ж субстанція, тільки значно складніша й по-своєму жива?

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Думка — це найшвидший спосіб керування. Найефективніший. Найприродніший. Принаймні для цього корабля. І для тебе.

Цього разу в моєму здивуванні було більше цікавості, ніж недовіри, більше віри, ніж сумнівів. Я згадав його слова про воду, про її пам’ять, про здатність реагувати на думки, емоції та енергію. Просто вода, а така могутня. Як вона ніби світилася, коли я несвідомо звернувся до неї. Згадав про свої власні відчуття, як прийняв корабель, наче з’єднався з ним, став його частиною. Можливо, він і тепер не жартує. Здається, це справді можливо — керувати кораблем силою думки та уяви.

— Спробуй, — підбадьорив мене Тетрафан. — Просто уяви собі якусь точку в просторі. Будь-яку. Далеку зірку. Невідому планету. Туманність, яку ти бачиш у вікні. Ти маєш захотіти туди потрапити. Не просто захотіти — побажай. Всім своїм єством, всією своєю душею.

Я заплющив очі, намагаючись зосередитися, очистити свій розум від сторонніх думок, спогадів, емоцій, сумнівів. Спочатку це було складно. Думки, як скажені бджоли, роїлися в голові, відволікаючи, не даючи зосередитися. Я згадував «Рай», Аву, її смерть, Мехаріанів, втечу, Тетрафана, роботів, цей прекрасний корабель… Але поступово, крок за кроком, зусиллям волі, я почав відсікати зайве, заспокоювати свій розум, очищати свою свідомість, залишаючи лише одну, єдину думку — думку про рух. Думку про мету й свободу.

Я уявив собі… ні, не конкретне місце, не планету, зірку, галактику чи туманність, а просто точку. Абстрактну, неіснуючу точку в нескінченному, але такому привабливому космосі. І захотів туди потрапити. Не просто захотів — пожадав. Усією своєю сутністю. Усією своєю вірою.

І — мов тиша після пострілу. Нічого. Корабель не здригнувся, зірки не змінили положення. Я розплющив очі зі злістю на себе.

— Не силуй, — спокійно втрутився Тетрафан. — Ти віддав наказ, але не дав енергії. Думка без емоції — це графіт без електрики.

— У мене не виходить, — промовив я, відчуваючи роздратування і безсилля. — Я не розумію, як це робити. Не знаю, що роблю не так.

— Ти спробуй ще раз, підключись до керування думкою… — почав було Тетрафан.

— Не виходить. Я взагалі поки не розумію, як мені це зробити, — відповів я, відчуваючи, як закипаю.

— Що зробити — подумати? Хі-хі-хі… — підколов мене Тетрафан.

— Ні, підключитися, про що я маю подумати? — не відставав я.

— Спокійно. Згадай мить, коли ти вперше вдихнув свободу. Утримаєш те відчуття і скеруєш його в точку призначення. Хоча так, практиканте, поки немає часу вчити тебе, ти сходи, візьми той ящик і принеси трохи просвітлення, а я поки увімкну голографічний режим. Хі-хі-хі… — відповів Тетрафан. На голограмі, поруч із фразою «бери ящик», з’явився крихітний піктограм-смайлик, 😜.

Я здивовано подивився спочатку на Тетрафана, а потім туди, куди він, вірогідно, не міг показувати, бо був неіснуючою сутністю для мене. Ніякого ящика я там не побачив і взагалі не дуже зрозумів, що він має на увазі. Але почав помічати, як змінюється простір навколо.

Перед моїми очима, просто в повітрі, на тлі панорамного вікна, почало з’являтися безліч різноманітних зображень, графіків, цифр, символів, схем, таблиць, діаграм. Це було схоже на багатофункціональний, інтерактивний інтерфейс, що, здавалося, реагував на мої думки, погляд, бажання і знав, що мені потрібно, ще до того, як я сам це усвідомлював.

На підлокітниках, там, де ще хвилину тому була лише гладка, монолітна поверхня, з’явилися два невеликі елегантні пристрої, схожі на джойстики, але без кнопок та будь-яких видимих елементів керування. Вони були сенсорними, адже коли я до них доторкнувся, пішла відчутна вібрація.

— А чому саме думкою? — з цікавістю запитав я, розглядаючи ці дивовижні пристрої.

— Думка — найшвидший засіб керування чим завгодно, думка — найшвидша взагалі в цьому Всесвіті! — гордо відповів Тетрафан, наче він хвалився своїм власним творінням. — Так що, тільки думка може витиснути максимум з цього корабля, але поки навчишся, політаєш як «стара школа», хі-хі-хі…