Р.3. Епізод 5.1: Серце корабля

— Ну що, капітане, продовжимо екскурсію?

— Звичайно, — відповів я, відчуваючи себе в бойовому костюмі на диво впевнено і комфортно. — Куди далі?

— Тепер пропоную піднятися і оглянути житлові приміщення. І, нарешті, двигунний відсік.

Ми повернулися до платформи-ліфта, яка швидко доставила нас на другий поверх. Я зійшов із платформи і опинився в невеликому коридорі. Переді мною в напрямі корми корабля, розташовувалися троє дверей, а позаду були броньовані двері капітанського містка.

— Праворуч — твоя каюта, — пояснив Тетрафан. — Ліворуч — серверна. А прямо — двигунний відсік.

— Почнемо з каюти, — вирішив я.

Тетрафан активував двері, і вони плавно від’їхали вбік. Каюта виявилася невеликою, але затишною. Як і все на цьому кораблі, вона мала форму, близьку до шестикутника. Стіни були світло-сірими, а вздовж однієї з них розташовувалося щось на кшталт вбудованого дивана-ліжка. Навпроти — невеликий відкидний столик і крісло. Усе було дуже компактно, функціонально, але при цьому не створювало відчуття тісноти.

— Тут ти можеш відпочивати, — прокоментував Тетрафан. — Каюта обладнана всім необхідним для комфортного перебування.

Я кивнув, оглядаючи приміщення. Усе було чистим, акуратним, наче тут ніхто ніколи не жив. Але відчуття «обжитості» все одно було — можливо, завдяки м’якому освітленню, а можливо, завдяки самому Тетрафану, чия присутність відчувалася в кожній деталі корабля.

— Серверна? — запитав я, виходячи з каюти.

— Так, — відповів Тетрафан, і двері навпроти, з іншого боку коридору, так само плавно відчинилися.

Серверна виявилася розміром з каюту. Тут, вздовж стін, розташовувалися стійки з обладнанням, яке тихо гуло і мерехтіло різнокольоровими індикаторами. Я не мав жодного уявлення про те, що це за пристрої і для чого вони призначені, але вигляд у них був дуже технологічний і надійний.

— Тут зберігається вся інформація, — пояснив Тетрафан. — Бази даних, програми, системи керування… Усе, що потрібно для функціонування корабля і мене😉.

— А доступ до цієї інформації… — почав я.

— …маєш лише ти, капітане, — закінчив за мене Тетрафан. — І я, звісно. Але я — це ти, а ти — це я, чи не так?

Я усміхнувся. Здається, потроху починаю звикати до цього дивного, але такого логічного симбіозу з кораблем.

— Гаразд, — сказав я. — Тоді… двигунний відсік?

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Це найважливіше приміщення на кораблі.

Ми вийшли з серверної і зупинилися перед останніми дверима в коридорі. Вони були масивнішими за інші, з посиленими замками і, судячи з усього, з додатковим захистом.

— Це — двигунний відсік, — урочисто промовив Тетрафан, і двері повільно, з тихим шипінням, відчинилися.

Двигунний відсік був більшим за каюту і серверну, але меншим за вантажний. Він також мав трапецієподібну форму, і в його центрі, оточений складним переплетенням трубок, кабелів, незрозумілих агрегатів і пристроїв, знаходився він. Серце корабля. Гравітаційний двигун.

Він мав форму шестикутної призми, як і сам Тетрафан, був зроблений з того самого темно-синього, майже чорного матеріалу. Його поверхня була гладкою, монолітною, без жодних видимих деталей, кнопок, важелів чи екранів. Але від нього виходила якась сила, енергія, яку я відчував кожною клітиною свого тіла.

— Вражає, — промовив я, не в змозі відірвати погляд від цього дивовижного механізму. — І… як він працює?

— На принципі зміни балансу гравітаційних сил, — відповів Тетрафан. 

— Можеш пояснити простіше? — запитав я.

— Можу, але щоб ти краще зрозумів, мені потрібно прочитати тобі маленьку лекцію, коротко та просто не буде, — відповів Тетрафан.

— Слухаю тебе уважно, — сказав я з неприхованою цікавістю.