Р.3. Епізод 2: Вода

— Тобі потрібно попити, — промовив Тетрафан. Його голос обволікав мене, як заспокійлива мелодія.

Я спробував підвестися. Тіло все ще здавалося чужим і понівеченим, але «хвильові ванни» зробили своє — біль відступив у глибину, звільнивши місце для жахливої, нестерпної спраги. Кожна клітина мого тіла благала про ковток вологи.

— Вода… — видавив я крізь потріскані губи. — Де її взяти?

У стіні капітанського містка безшумно відкрився невеликий отвір. З нього плавно вилетіла прозора, ідеально кругла куля води. Вона зависла в повітрі перед моїм обличчям, ледь помітно тремтячи в промені гравітаційного захвату.

— Це… що? — я обережно простягнув руку до цієї невагомої сфери.

— Структурована вода, — сухо пояснив Тетрафан. — Переморожена для очищення пам’яті. Розумієш, Мадо, вода — це чистий аркуш. Світлі використовували її ще, як носій інформації. Зараз вона не має «шуму», лише потенціал.

— Пам’ять? — я хрипко засміявся, відчуваючи роздратування. — Тетрафане, я вмираю від зневоднення, а ти читаєш мені лекції про «пам’ять» рідини? Це просто вода. Дай мені її випити.

— Просто випити — це лише вижити, — зауважив він. — Але ти можеш її наповнити. Твій намір, твоя воля — це частота, на яку вода відгукується. Спробуй дати їй запит.

— Ти знущаєшся, — пробурмотів я, скептично дивлячись на прозору кульку. — Я маю розмовляти з водою? Я боєць, а не містик.

Я роздратовано схопив кулю руками. Вона була холодною і напрочуд легкою. В цей момент у мені спалахнув короткий імпульс — відчайдушне бажання не просто втамувати спрагу, а вирватися з цієї слабкості, стати сильнішим за біль, за космос, за саму смерть.

І раптом це сталося.

У центрі водяної сфери щось засяяло. На частку секунди куля спалахнула яскравим золотавим світлом, наче всередині неї прокинулася маленька зірка. Від неї по руках пройшов легкий електричний розряд, що відгукнувся в самому серці.

Я завмер, приголомшений. — Що це було? Статичний розряд?

— Це була твоя відповідь, — голос Тетрафана став тихішим, майже шанобливим. — Тепер пий.

Я підніс кулю до губ і втягнув її. Коли «заряджена» вода торкнулася мого горла, я ледь не здригнувся. Це не було схоже на звичайне пиття. Це було відчуття, наче я ковтнув рідке світло. Воно розлилося всередині мене миттєвою хвилею жару, кожна клітина організму наче отримала електричний поштовх. Слабкість зникла за мить, м’язи налилися важкою, впевненою силою.

Дивним і незвичним було пити з невагомої кулі. Спочатку я її тримав рукою, але потім зрозумів, що вона сама тримається в повітрі і можна просто втягувати воду ротом. Я випив усе до останньої краплі. Мої відчуття загострилися, а розум став кришталево чітким.

— Космічні відчуття… — прошепотів я, дивлячись на свої руки, які більше не тремтіли.

— Ти — вуглецева форма життя, Мадо. Ти сам на сімдесят відсотків складаєшся з води. Те, що ти щойно зробив із цією кулею, ти можеш робити із собою. Кожного разу, коли твій намір стає сильнішим за твій страх. Твоє тіло — твій храм. Але цей храм збудований на воді, яка чує тебе завжди.

Я подивився на те місце, де щойно висіла сфера. Тепер я знав: на цьому кораблі немає нічого «простого».

— Дякую, Тетрафане.

— Завжди радий допомогти, — відповів Тетрафан м’яким, щирим голосом. — Капітане!