Р.3. Епізод 1: Пробудження

Частина 1: Початок Шляху

Розділ 3: Перший контакт з Тетрафаном. Епізод 1: Пробудження.

Світло. М’яке блакитне світло проповзало крізь повіки, здавалося, воно проникало в саму мою сутність, заповнюючи собою кожну клітину тіла, витісняючи залишки темряви та болю. Я лежав на чомусь неймовірно зручному — як в колисці, наче сам корабель тримав мене на руках. Це було капітанське крісло, невід’ємна частина уцілілого корабля.

Повільно, дуже повільно, як після довгого, глибокого сну, я розплющив очі. Спочатку все було розмитим, як у тумані, але поступово зір прояснився, і я зміг розгледіти місце, де перебуваю.

Зробив спробу підвестися, але тіло не слухалося. М’язи були слабкими, ватяними, немовби я пролежав без руху цілу вічність. Голова паморочилася, у вухах стояв дзвін, а все тіло нило від тупого, пульсуючого болю, який, здавалося, йшов зсередини самих кісток.

Я знову оглянув себе. Одяг — той самий блакитний комбінезон, в якому прокинувся на станції, — був розірваний, обпалений, забруднений чимось темним і липким… кров’ю. Моєю кров’ю. На руках, ногах, грудях та животі — скрізь були синці, садна, подряпини, рани, які, хоч і не здавалися смертельними, все ж таки завдавали чимало страждань.

Де я? Що зі мною сталося? Що це за місце? Питання роїлися в голові, але відповідей не було. Пам’ять була, мов чистий аркуш, або порожнеча. Пам’ятав лише останні хвилини, точніше, миті: напад Мехаріанів, втечу, Тетрафана, стрибок… А потім — темрява. І ось тепер це.

— Ти прокинувся, — пролунав голос і я здригнувся від несподіванки, намагаючись підвестися, але тіло знову не послухалося, тож я лише безпорадно застогнав. — Лежи спокійно, Мадо. Тобі не можна рухатися. Ти вже одного разу вставав, — я вловив нотки сарказму в його монотонному голосі.

Це був Тетрафан. Той самий голос, який я чув у вантажному відсіку, що обіцяв мені порятунок і врятував мене.

— Де… де я? — прохрипів я, насилу розтуляючи пересохлі губи.

— Ти в безпеці, — відповів Тетрафан. — На борту корабля. У капітанській рубці.

— Корабля? — перепитав я ще раз, намагаючись згадати, що сталося та зв’язати воєдино уривки спогадів. — Я… я втік?

— Так, — підтвердив Тетрафан. — Ми втекли з «Раю» та від Мехаріан.

— Але… як? — я озирнувся, намагаючись знайти ознаки пошкоджень, якісь сліди бою, хоч що-небудь, що могло б пояснити мій стан. — Корабель… він…

— Пошкоджений, — закінчив за мене Тетрафан. — Але не критично. Основні системи функціонують. Ми можемо пересуватися. Ми живемо. Я вже працюю над відновленням, і не лише корабля!

Я замовк, намагаючись осмислити почуте. Ми втекли. Ми вільні. Але якою ціною? І що далі?

— Ти поранений, — продовжив Тетрафан. — Активую повторно систему регенерації. Скоро тобі стане краще.

— Систему… регенерації? — перепитав я, не розуміючи, про що він говорить.

За мить відчув це. Легке, ледь помітне поколювання по всьому тілу, як від тисячі крихітних голочок. Потім — тепло. Приємне, заспокійливе тепло, яке розливалося по жилах, як цілющий бальзам.

Це не було схоже на турботу маніпуляторів з «Раю» чи магію. Це була чітка, неймовірно ефективна технологія, яка працювала над моїм понівеченим тілом. Я відчував глибоку вдячність до цієї бездушної логіки, яка рятувала мене. Біль повільно відступав, тепло розливалося по тілу, приносячи полегшення, спокій і нову силу.

— Що… що це? — прошепотів я, вражений цими новими, незвичними відчуттями.

— Хвильові ванни, — пояснив Тетрафан. — Ультразвукові випромінювачі на частоті 285 Гц. Вони стимулюють регенерацію тканин, тобто прискорюють загоєння ран. Знімають біль.

Я знову озирнувся, намагаючись розгледіти ці випромінювачі, але марно. Вони були непомітно вбудовані в стіни. Як і все на цьому кораблі та в цьому дивовижному світі, який відкрився переді мною.

Раптом почув дивні звуки, що долинали звідкись знизу, з-під підлоги. Звуки, схожі на… скрегіт. Металевий скрегіт, який супроводжувався дивним писком, схожим на звук старого, іржавого модема, що намагається підключитися до Інтернету.

— А це вже, що? — запитав я, напружено вслухаючись у ці дивні, тривожні звуки.

— Це мої помічники, — відповів Тетрафан. — Роботи-ремонтники. Вони лагодять корабель. У нас є пробоїна у вантажному відсіку. І ще деякі… незначні пошкодження.

Я хотів було запитати, що він має на увазі під «незначними пошкодженнями», але вчасно прикусив язика. Зараз це було неважливо. Головне — ми живі і вільні. А усе інше… Усе інше можна виправити.

Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як свіже повітря наповнює легені, як життя повертається в моє тіло, і як я народжуюся заново.