Р.2. Епізод 7: Невідомість

…тиша. Ні, не просто тиша — відсутність звуку, руху, світла, відчуттів. Абсолютна порожнеча, що, здавалося, проникла всередину мене і заповнила собою кожну клітину тіла.

Я не знаю, скільки часу це тривало. Секунду? Хвилину? Годину? Вічність? Час втратив свій сенс і владу над свідомістю. Був лише я — і ця порожнеча. Був лише я — і це ніщо. Був лише я — і… смерть?

Ні. Не смерть. Тому що смерть — це кінець фізичного існування. А це було щось інше. Щось незрозуміле, але все ж реальне.

Так само раптово, як і зникло, все повернулося. Звук, рух, світло, відчуття. Але це були вже інші відчуття.

Я розплющив очі, дезорієнтований, поранений. Щось тепле, липке, солонувате стікало по обличчю, потрапляло в очі, заважаючи дихати. Кров. Моя блакитна кров. Пальці торкнулися вологої гарячої смуги на лобі: шкіра розрубана уламком. Розходилися хвилі тупого, пульсуючого болю, але свідомість трималася.

Повільно, насилу долаючи біль і слабкість, я підвівся, тримаючись за спинку крісла, яке, як не дивно, залишилося неушкодженим. Судоми металу стихли, внутрішні відчуття стабілізувалися, і я підвів погляд у шепітно-темне панорамне вікно. І те, що я побачив, змусило мене завмерти, забути про все на світі, крім цього неймовірного видовища.

Ми були десь. Десь у космосі, далеко від станції, Мехаріан та минулого. Але де? Цього я не знав. І, судячи з усього, Тетрафан теж.

В останню мить перед стрибком, коли ми вже майже зібрали необхідну енергію, в нас влучив ворожий снаряд. Удар був настільки сильним, що пошкодив навігаційну систему та модуль розрахунку координат. Через це двигун не зміг здійснити точний, запланований стрибок, а кинув нас навмання у випадкову точку космосу, яку обрав за принципом найменшого опору. Саме тому ми опинилися десь у невідомості, загублені між зірок.

Замість звичної безодні, всіяної мільярдами зірок, я бачив… хаос. Кольори, яких ніколи раніше не бачив, форми, яких ніколи раніше не зустрічав, явища, яких ніколи раніше не міг собі уявити. Величезні різнокольорові туманності, схожі на гігантські хмари фарби, розлиті по небу. Скупчення зірок, що світилися так яскраво, що, здавалося, їх можна було торкнутися рукою. Якісь незрозумілі, темні об’єкти неправильної форми, що проносилися повз нас з неймовірною швидкістю, і… нічого. Просто порожнеча, бездонна порожнеча, яка засмоктувала погляд, лякала та вабила.

— Де… де ми? — прошепотів я, мій голос прозвучав хрипко, розгублено.

— Не знаю, — відповів Тетрафан, який зазвичай говорив так незворушно, але тепер в його голосі відчувались здивування та страх. — Навігаційна система пошкоджена. Координати стрибка були втрачені. Ми… загубилися, але продовжуємо існувати, чому не можна не радіти.

— Система безпеки активувала аварійний стрибок, — додав Тетрафан. — У випадку критичного ушкодження основних систем навігації та загрози знищення, корабель автоматично здійснює стрибок у найменш щільну зону простору, де ймовірність подальших атак мінімальна. Це останній засіб виживання.

Я повільно опустився в крісло, відчуваючи, як хвиля безвиході накочує на мене, намагаючись збити з ніг. Але я не здався. Я не дозволив собі здатися. Я вижив. Я втік. Я… вільний.

І нехай я поранений, нехай загубився й залишився один на борту пошкодженого корабля посеред невідомого космосу, але я живий. А це означає, що у мене є шанс. Шанс розібратися. Шанс… знайти себе.

Я підняв голову і подивився на Тетрафана, точніше, на те місце, звідки, як мені здавалося, лунав його голос.

— Ми впораємося, — сказав я твердо, хоч голос тремтів. — Ми… знайдемо дорогу.

— Разом, — відповів Тетрафан.

Удар пульсуючого болю шваркнув у рані і світ затуманився.

— Мадо! — долинуло крізь серпанок.

Та темрява вже підхопила мене. Мабуть, я все ж дозволив собі мить небуття — аби прокинутися сильнішим.

Вибух, що стався перед стрибком, зачепив не лише системи корабля, а й мене. Втрата крові, струс мозку й гострий біль від травми голови поступово взяли гору над моєю волею. Я відчув, як свідомість вислизає з-під контролю, немовби вимикається, намагаючись зберегти сили. 

Ми летіли у невідомість. Ні маршрутів, ні мап, ні орієнтирів. Але не це мене лякало. Лякало лише одне — я починав губити себе. Перед очима все попливло, а в голові залишився лише голос Тетрафана, що кликав мене на ім'я… І тоді прийшла темрява.