Р.2. Епізод 6: Втеча (Частина 2)

Пітьма космосу раптом заворушилася. Десятки, сотні металевих силуетів з’явилися з темряви, оточуючи Тетрафан з усіх боків. Їхні корпуси кораблів звисали у безодню, мов лапи гарпії, одягнені в захисні рукавички, готові стиснути серце галактики. Клиноподібні крила виблискували у тьмяному світлі далеких зірок, а з витягнутих, як жала знарядь, знову виривалися снопи концентрованої, різнокольорової енергії — всіх барв, які я щойно для себе відкрив. Те, що ще секунду тому здавалося поліхромною красою Всесвіту, тепер перетворилося на палітру смерті й зброю, спрямовану проти мене.

— Вони тут, — констатував Тетрафан рівно, але я відчував у голосі ледь помітну напругу, наче він усвідомлював всю небезпеку, яка нам загрожувала. — Атакують!

Зображення за величезним панорамним вікном різко змінилося. Замість статичної, нескінченної картини космосу з його далекими зірками, я побачив справжній калейдоскоп — хаотичний танок спалахів, яскравих ліній, що прокреслювали простір у всіх напрямках, траєкторії руху мехаріанських кораблів і траєкторії їхніх смертоносних пострілів. Тетрафан віртуозно маневрував, ухиляючись від більшості атак, йдучи з лінії вогню, демонструючи чудеса пілотажу, які, здавалося, суперечили всім законам фізики, але щільність вогню була настільки високою, що навіть його майстерності було недостатньо, щоб уникнути всіх влучень.

— Нам потрібно йти, — сказав я, і мій голос прозвучав на диво спокійно та твердо, наче я не вперше в житті опинився в епіцентрі космічної битви і знав, що робити. Не страх — його не було зовсім, ніби він вигорів з мене дочиста ще там, у «Раю», — а саме холодна, зосереджена рішучість оволоділа мною, змушуючи мій розум працювати з максимальною ефективністю.

— Не можу, — відповів Тетрафан, і голос, який спочатку звучав так впевнено, видав виразне занепокоєння, наче він, вперше зіткнувся з чимось, що ставить під загрозу не тільки його існування, а й моє. — Гравітаційний двигун потребує перезарядки накопичувача енергії. Ми надто швидко стартували, використали надто багато енергії на миттєвий проліт через шлюз. Потрібно три хвилини для максимального накопичення, щоб здійснити дальній політ. Для малих переміщень енергії достатньо…

Він не договорив, але я зрозумів, чому. Три хвилини у цьому космічному пеклі, де все вирішують секунди, де кожна мить може стати останньою, три хвилини — це вічність. Вічність, якої у нас немає.

Річ у тім, що для звичайних маневрів і швидких переміщень на короткі відстані двигун Тетрафана без проблем живиться від поточного генератора. Проте для миттєвого гравітаційного стрибка на великі відстані потрібен набагато більший імпульс енергії, який накопичується в спеціальних надпотужних конденсаторах. Ми стартували надто швидко й використали цей запас, що й змушує нас чекати ці кілька критичних хвилин.

— Ми можемо відбиватися? — запитав я, пильно вдивляючись у хаос, який вирував за панорамним вікном, намагаючись розгледіти хоч якусь слабкість у щільному строю ворожих кораблів, які оточили нас, мов зграя хижаків, що загнала здобич у кут.

— Так, — відповів Тетрафан з іскоркою надії. — Лазер і Р.Х.З.М. гармата готові.

— Що таке Р.Х.З.М.? — не зрозумів я, вперше чуючи цю невідому мені абревіатуру, яка, проте, звучала якось загрозливо.

— Розрив Хвильових Зв’язків Матерії, — пояснив Тетрафан, інформативно, як у довіднику чи на лекції. — Дуже ефективна зброя. Після влучання в об’єкт він втрачає всі хвильові зв’язки та розсипається на елементарні частинки, не залишаючи нічого. Наш варіант, встановлений на цьому кораблі, здатний пробити діру в крейсері діаметром два метри. Але спочатку спробуємо лазер.

— Тоді стріляй! — скомандував я, не роздумуючи ні секунди, відчуваючи, як у кров викидається адреналін, серце починає битися частіше, м’язи напружуються, і як я перетворююся на воїна та капітана.

З верхніх бічних граней призми, звідкись із середини корпусу корабля, плавно та безшумно, але з загрозливою швидкістю висунулися два біло-сріблясті жала установки. І Тетрафан вистрілив. Миттєвий, сліпучий спалах — і ось промені чистої, концентрованої енергії, білого, як сніг, кольору, прошили простір, розрізаючи темряву космосу, як розпечений ніж масло. Промені вгризалися в металеву обшивку мехаріанських кораблів. Метал вибухав, розлітаючись хмарами палаючих уламків, а в просторі лишалося тільки ледь вловиме мерехтіння та іскри, що миттєво гасли. Удари нівечили ворожий флот, але не могли знищити його остаточно.

— Лазер ефективний, але їх занадто багато, — повідомив Тетрафан, не припиняючи ухилятись від вогню ворожих кораблів, демонструючи чудеса пілотажу. — Готую Р.Х.З.М. гармату.

З нижніх бічних граней корабля, симетрично верхнім, висунулися інші установки, більш масивні, потужні… страшні. З розширеннями на кінцях, схожими на розкриті хижі квіти чи на пащі якихось невідомих космічних монстрів. Зображення на панорамному вікні змінилося, замість чорної безодні космосу, я побачив чітку, яскраву прицільну сітку, яка автоматично наводилася на найбільше скупчення мехаріанських кораблів, вибираючи оптимальну ціль для максимального ураження. У центрі сітки з’явилася червона крапка, яка пульсувала, як вирок. І одночасно з цим пролунав наростаючий, низький, вібруючий звук — заряджалася зброя, накопичувалася енергія, готувався постріл.

— Вогонь! — наказав я, коли звук досяг найвищої ноти, а напруга досягла межі.