Р.2. Епізод 6: Втеча (Частина 1)

Коли я сидів у кріслі, мене огортало відчуття умиротворення та спокою. Це було внутрішнє, глибинне усвідомлення: корабель і я стали єдиним цілим. Тетрафан ожив.

Замість звичних приладів управління — суцільна темна поверхня стін. Переді мною лише величезне панорамне вікно, що відкриває вид на ангар та космос. Зорі, далекі галактики… Усе те, чого я раніше не бачив, постало переді мною у всій своїй величі.

Раптово тишу розірвав сигнал тривоги. Червоні індикатори спалахнули по всьому містку.

— Станційна автоматика зафіксувала несанкціонований запуск! — сухо повідомив Тетрафан. — Відсік з кораблем номер дев’ять від’єднується від станції!

— Це я, — тихо промовив, швидше для себе, ніж для корабля.

— Підтверджую, — в голосі Тетрафана прозвучало схвалення. — Приготуйся. Починаю вивід.

Зображення за вікном різко змінилося. Ангар, кораблі, уламки — усе почало стрімко віддалятися, наче ми не рухалися, а сам простір навколо нас стискався. Жодного відчуття перевантаження, тиску, жодного відчуття інерції — лише візуальне підтвердження неймовірного прискорення. Я тоді ще не знав, як саме Тетрафан досягав такого ефекту, але відчуття були незвичні: ніби корабель зі мною стоїть на місці, а картинка за вікном інтенсивно змінюється, наче я дивився на величезний екран, сидячи в кріслі.

Ми виривалися з «Раю».

За вікном промайнули палаючі уламки, тіла, розбиті ілюмінатори, з яких у космос витікало все, що мало нещастя опинитися всередині станції. І раптом — перешкода. Суцільна металева стіна шлюзу, що закривається, перегороджуючи нам шлях. У незачиненій частині шлюзу мерехтіло якесь силове поле, спеціально встановлене для утримування атмосфери в ангарі станції, але воно невблаганно зменшувалось, адже брама зачинялася.

— Шлюз зачиняється! — голос Тетрафана виражав занепокоєння. — Хтось не хоче, щоб ми залишали ангар. Не встигаємо!.. Але…

— Що робити? — вигукнув я, хоча мав надію, що Тетрафан вже все прорахував.

— Ми пройдемо, — спокійно відповів корабель.

Замість гальмування чи маневру, зображення за вікном знову різко змінилося. Стіна шлюзу, яка мала б нас розчавити, не встигла закритись й пройшла ніби крізь нас, не завдавши жодної шкоди. Ми були вже за її межами, у відкритому космосі.

— Як…? — здивовано прошепотів я.

— Гравітаційний двигун, — пояснив Тетрафан. — Ми змінили баланс сил. Моментально прискорилися. Проскочили. Станція нас більше не утримує. 

Після короткої паузи він додав з напругою в голосі: 

— Але вони — можуть.

Не встиг я запитати, кого він має на увазі, як за вікном з’явилися вони. Мехаріани.