Р.2. Епізод 5: На борту корабля

Я біг до корабля, не озираючись, не думаючи ні про що, окрім єдиної, всепоглинаючої мети — досягти. Ноги самі несли мене вперед, наче керовані невідомою силою. Здавалося, вони були частиною цього корабля, створені для того, щоб бігти до нього, цього темного, загадкового обеліска, що височів серед хаосу та руйнування, як символ свободи.

Відстань між нами стрімко скорочувалася з кожним кроком, з кожним судомним ковтком просоченого димом, кров’ю й смертю повітря. Я вже міг розгледіти деталі. Матова, майже оксамитова поверхня корпусу, яка, здавалося, жадібно поглинала світло. Чіткі грані шестикутника, що ідеально сходилися в одній точці, створювали відчуття досконалості. Дивну, майже фізично відчутну енергію, яка виходила від корабля, яку я наче відчував шкірою, як легке поколювання або передчуття чогось великого, доленосного.

Я проскочив повз перевернутий, обгорілий остов якогось шатла, ледь не зачепившись за його понівечене і розірване навпіл крило, перестрибнув через тіло невідомої істоти. Вона була схожа водночас на гігантського богомола і на скорпіона, з розчавленим панциром та вивернутими назовні нутрощами. Далі я оббіг калюжу чогось в’язкого, зеленого, що шипіло, диміло і пускало бульбашки, як кислота, яка роз’їдає метал. І, нарешті, опинився біля відчиненого люка, біля цієї темної, єдиної надії на порятунок, що маячила переді мною, як запрошення.

Це був не просто люк — це був портал. Портал в інший світ, іншу реальність, вимір. Темний, шестикутний отвір, що зяяв, наче вхід у незвідану печеру чи ворота в саме пекло… або у справжній рай. Запрошував у невідомість, обіцяв пригоди з можливим квитком в один кінець. Він вабив мене, кликав, обіцяв майбутнє, якого у мене, здавалося, вже не було. І я, не роздумуючи ні секунди, не відчуваючи ні страху, ні болю, кинувся вперед, у цю невідомість, ніби приречений, що кидається в останню, відчайдушну атаку.

Я влетів усередину, як в обійми чогось давно забутого, але такого рідного, свого. І тієї ж миті, як тільки мої ноги торкнулися шорсткої, але приємної на дотик підлоги, за моєю спиною з глухим, металевим стуком зачинився люк, відрізаючи мене від зовнішнього світу, хаосу й руйнування, вогню і диму, криків, вибухів і… минулого, яке тепер здавалося мені далеким, кошмарним сном.

Стало тихо…

Темрява. Абсолютна, непроглядна темрява, яка обволікала мене, як кокон. Я завмер, рефлекторно притиснувши руки до грудей, намагаючись намацати зброю, броню, хоч що-небудь, що могло б допомогти мені залишитись живим у цьому потенційно ворожому місці, що могло б захистити мене від небезпеки, яка, я був упевнений, зачаїлася в темряві і спостерігала за мною. Але зброї не було. І захисту не було. Був лише я — один, наодинці з собою, з темрявою, наодинці з невідомістю та кораблем. У пастці чи в ковчезі? У в’язниці чи святилищі?

Раптом повітря навколо мене завібрувало, як мембрана барабана. І з цієї темряви, з цього незрозумілого, але всепоглинаючого передчуття, народився голос. Ні, не той Голос, бездушний, всезнаючий, який асоціювався у мене з кліткою, рабством, обманом та експериментом. Цей голос був іншим. Низьким, глибоким, оксамитовим, з легким, ледь помітним металевим відтінком, але при цьому… живим, заспокійливим та дружнім.

— Вітаю на борту, — промовив він, і від цих слів, по моєму тілу, від п’ят до маківки, пробігла хвиля тепла, як від дотику чогось рідного, давно втраченого, але нарешті знайденого. — Мене звати — Тетрафан.

І, як за помахом чарівної палички, темрява розступилася. Ні, не розступилася — розсіялася. Пітьму розігнало м’яке, ненав’язливе, але при цьому достатньо яскраве, щоб освітити все навколо, жовтувате світло, що засяяло згори, зсередини, звідкись… звідусіль. Це світло не різало очі, не викликало дискомфорту. Воно було природним. Таким самим природним, як сонячне, чи світло надії. І в цьому світлі я побачив себе і корабель.

Я стояв посередині шестикутного приміщення, яке, мабуть, було вантажним відсіком, або ще чимось, — я поки не міг цього визначити. Стіни, підлога і стеля були зроблені з того самого, майже чорного, матового матеріалу, що і зовнішній корпус, та здавалися монолітними, без жодних швів, стиків, з’єднань, кріплень. Ніби цей корабель був не сконструйований і побудований, а вирощений, як гігантський ідеальний кристал, як творіння не рук розумних істот, а якоїсь вищої сили, космічного розуму. Уздовж стін, гублячись у темряві, яка ще залишалася по кутах, тяглися якісь незрозумілі, поки що не ідентифіковані мною пристрої, механізми, контейнери, ящики, ніші, які, мабуть, колись були заповнені вантажем, зброєю, обладнанням, припасами, інструментами, а тепер стояли порожні, як чистий аркуш, на якому можна написати нову історію.

— Тобі потрібно піднятися на другий поверх, — знову пролунав дружній і гостинний голос Тетрафана. Справжня щира турбота, якої, як мені здавалося, я не відчував, але потребував. — Капітанський місток. Він ізольований. Там ти будеш у безпеці.

Я підняв голову, намагаючись знайти джерело голосу, але марно. Звук лунав звідусіль і водночас нізвідки, наповнюючи собою весь простір, обволікаючи мене, як тепла ковдра. Здавалося, що я був всередині живої істоти, що думала, співпереживала, розуміла мене, яка… чекала на мене.

— Двері відчинені, — додав Тетрафан, і я тільки тепер помітив, що в носовій частині приміщення, біля стіни шестикутника, є підйомник до ніші, яка веде кудись вгору, мабуть, на інший поверх, у командний центр.

Кивнувши, сам не знаючи кому, Тетрафану, самому собі, не роздумуючи більше ні секунди, рушив до підйомника.