Р.2. Епізод 4: Ангар

Я вискочив із коридору, як випущена з туго натягнутої тятиви лука стріла, і різко зупинився, мало не впавши, вражений побаченим. Це був не просто ангар, а собор. Величний, моторошний собор, зведений не в ім’я Бога, а в ім’я космосу, технологій і смерті.

Величезний простір, розміром, мабуть, як невеличке містечко, губився в темряві, як у безодні, лише зрідка конвульсивно розрізаний мерехтливими спалахами аварійних ламп, які наче не стільки розсіювали морок, скільки підкреслювали його і робили ще зловіснішим. Виднілися сполохи далеких вибухів, від яких здригалася не тільки підлога, а й, здавалося, сама реальність. Стеля, якщо вона взагалі була в цьому гігантському склепі, повністю зникала десь у недосяжній височині, втрачаючись у хаотичному переплетенні металевих конструкцій — балок, перекриттів. Кабелі різного діаметра — товсті, як удави, й тонкі, як павутина. Труби, схожі на гігантські, покручені вени якогось невідомого монстра і ще якихось незрозумілих пристроїв, що не піддавалися ідентифікації; їхнє призначення я навіть не міг собі уявити, і які тепер були понівечені, зламані, звисали вниз, наче обірвані ліани в якомусь кошмарному, мертвому лісі. І все це іскрило, потріскувало, вивергало з себе потоки диму й пари — наче передсмертні зітхання.

Підлога була суцільним звалищем, цвинтарем. Уламки металу, гострі, як бритва й розпечені, наче вугілля. Маса чогось розплавленого, застиглого. Скло, розбите вщент, розсипане, як діамантовий пил. Якісь різнокольорові, смердючі рідини, що розтікалися широкими, повільними калюжами, змішуючись одна з одною, утворюючи химерні візерунки. Повітря, важке, задушливе, було насичене не стільки киснем, скільки їдким, густим димом, запахом гару, плавленого металу, озону, який утворювався від численних електричних розрядів. І ще чогось хімічного, неприємного, від якого дерло в горлі, сльозилися очі, нудило й хотілося перестати дихати.

Легені обпік різкий кашель. Я згорбився, притиснувши рукав до обличчя. Запах роз’їдав ніздрі, кожен вдих давався, мов ковток окропу. Лише після кількох рваних подихів зір прояснився, і я знову зміг рухатися.

Головне, що перетворювало цей ангар на справжнє пекло і кошмар, — це були кораблі. Незліченна кількість, десятки, сотні, а може, й тисячі кораблів усіх можливих і неможливих форм і розмірів. Від маленьких, юрких, одномісних шатлів, схожих на металевих комах, бджіл, ос, шершнів, до величезних, громіздких, багатопалубних крейсерів, схожих на гігантських китів, що викинулися на берег. 

Одні з них були цілі й неушкоджені, сяючі дзеркальним блиском, готові до польоту. Злетіти в будь-яку секунду. Вирватися з цього пекла, але застиглі, як у якомусь зловісному очікуванні. Інші — понівечені, обгорілі, розірвані на частини, розкриті, як консервні банки, розламані навпіл, наче іграшки в руках безжальної дитини-велетня. Частина стояла на своїх шасі, опорах, посадкових майданчиках, велично, як пам’ятники минулої могутності, символи втраченої надії. Решта — лежали на боці або догори дригом, безпорадно, як перевернуті черепахи, або викинуті на берег риби.

І всюди, скрізь, куди не глянь, незаперечні сліди бою, насильства, руйнування і… смерті. Глибокі, рвані пробоїни в стінах, підлозі, стелі, в корпусах кораблів, з яких стирчали обірвані дроти, покручені балки, уламки обшивки, наче зламані кістки. Оплавлені, деформовані та понівечені переборки, що перетворилися на химерні, гротескні скульптури з розпеченого металу. Розкидані, розтрощені на частини деталі роботів, механізмів, пристроїв, які колись були частиною складних, продуманих, живих систем, а тепер перетворилися на непотрібний, мертвий мотлох. Розбиті на тисячі уламків дисплеї, приладові панелі, які показували якісь важливі дані, параметри, цифри, тепер були лише німими свідками катастрофи. Обірвані, обвуглені, звисаючі вниз кабелі, дроти, труби, які раніше передавали енергію, інформацію, життя, тепер були лише неживими нервами цього вмираючого гіганта. І… тіла. Тіла істот, яких я ніколи раніше не бачив, деяких я навіть не міг собі уявити і котрих я не міг ні з чим порівняти. Це були істоти поза межами уяви. Ті, яких неможливо описати мовою, ні з чим порівняти. Вони просто... були. 

Одні з них були схожі на гуманоїдів, але з іншим кольором шкіри — не блакитним, як у мене, а зеленим, сірим, червоним, фіолетовим, чорним, з іншими рисами обличчя — витягнутими, загостреними, сплющеними, з іншими пропорціями тіла — занадто високими, низькими, худими, товстими. Інші — на гігантських комах, з хітиновими панцирами, з гострими лапами, величезними фасетковими очима, жалами і клешнями. Частина — на рептилій, з лускатою шкірою, холодними, зміїними очима, гострими зубами і кігтями. Решта — на якихось незрозумілих, аморфних, безформних створінь, які, здавалося, були зроблені з желе чи слизу, з якоїсь невідомої, чужої матерії. І всі вони, ці істоти, представники незліченних рас, всі ці діти незліченних світів, були мертві. Розчленовані, розірвані на шматки, обгорілі, понівечені. Вони лежали серед уламків кораблів, серед уламків цього штучного світу, який колись був їхнім домом, а тепер перетворився на пам’ятник чиєїсь жорстокості.

Я дивився на всі ці незнайомі тіла і несподівано у свідомості спливли фрагменти знань, ніби ретельно вкладені туди кимось іншим. Це не були мої власні спогади чи досвід — скоріше інформація, імплантована в мозок творцями, частина експерименту, яка мала проявитися у критичний момент. У скронях спалахували чужі схеми з даними. Інформація відкрилася раптово — мов файл, що роками чекав команди «розпакувати». Саме тому я інтуїтивно розрізняв типи кораблів, розумів базові відмінності між расами, міг розпізнати форми та матеріали. Це було дивне, чуже, але вкрай корисне відчуття, що рятувало мені життя.