Р.2. Епізод 3: Шлях до свободи

Я мчав, не розбираючи дороги, не відчуваючи нічого, крім шаленого биття серця у грудях, яке, здавалося, ось-ось вирветься назовні. Біг, орієнтуючись лише на інтуїцію, та на якесь первісне чуття, що вело мене крізь хаос і руйнування. Учора блакитний туман заспокоював. Сьогодні він стелився по землі задушливими, отруйними клубами, змішуючись з чорним, їдким димом пожеж, що розгоралися тут і там, створюючи непроглядну пелену, яка обмежувала видимість до кількох кроків, заважала дихати, змушувала очі сльозитися, а легені — горіти вогнем.

Я закашлявся, різко присів, прикривши рот долонею. Кислий дим обпікав трахею, у скронях заклекотіло, а світ на мить поплив. Кілька глибоких ковтків повітря — і я знову підвівся, запаморочення відступило, лишивши після себе тупий гуркіт крові у вухах.

Я раз у раз натикався на дерева, кущі, на якісь незрозумілі конструкції, які раніше здавалися частиною ландшафту, а тепер перетворилися на небезпечні перешкоди, спотикався об каміння, уламки, об тіла… тіла? Так, тепер я розумів, що це таке. Тіла тих, хто не встиг, не зміг чи не захотів тікати. Тіла тих, хто обрав ілюзію спокою замість небезпеки свободи. Тварини, які ще недавно насолоджувалися життям, лежали нерухомо. Я падав, піднімався і біг далі, не звертаючи уваги на біль у забитих колінах і подряпини на руках та обличчі, на кров, що стікала по шкірі, змішуючись з потом і сльозами, на все те, що в інший час здалося б нестерпним, але зараз ставало лише незначною перешкодою на шляху до головної мети — вижити, за будь-яку ціну.

Повітря, і без того важке, задушливе, було насичене не тільки запахом гару, плавленого металу і диму, а й чимось ще — хімічним, неприємним, від якого дерло в горлі, сльозилися очі, нудило і паморочилося в голові. Цей запах, здавалося, просочував собою все — одяг, шкіру, легені, саму мою сутність, — нагадуючи про те, що цей світ, який я колись вважав своїм домом, вмирає. Перетворюється на попіл, руїни, чи братську могилу для всього того, що я колись вважав справжнім.

Звуки бою ставали все ближчими, перетворюючись на нестерпні, вони виривали душу з тіла, змушували кров холонути в жилах, а розум — відключатися, підкоряючись лише одному, найдавнішому інстинкту — інстинкту самозбереження. До реву сирени, яка, здавалося, вже не просто звучала, а волала про те, що вже запізно. До гуркоту вибухів, які зливалися в один суцільний гул, додалися інші звуки — пронизливі зойки, схожі на скрегіт металу об метал. Шум працюючих двигунів, низький, загрозливий. І крики якихось живих істот. Крик болю, страху, відчаю, який пронизував мене наскрізь, змушуючи серце битися ще несамовитіше, змушуючи мене бігти ще нестримніше, незважаючи ні на що, не зупиняючись ні перед чим.

Я забіг на невелику галявину, яка раніше була місцем відпочинку, з ідеально підстриженою травою. Тепер витоптаною, обпаленою, залитою чимось темним і липким. З акуратними місцями для сидіння. Тепер поламаними, перевернутими, розкиданими на всі боки. З фонтаном. Тепер зруйнованим, з якого замість води виривався стовп чорного диму. І те, що я побачив, змусило мене забути про все: про біль, страх, втому, про себе.

Просто переді мною, метрів за двадцять, не більше, розташовувалися двері. Не звичайні двері, не ті, що ведуть в кімнату або в будинок, а величезний, овальний, як паща гігантського кита, отвір у стіні. Тепер я розумів, це була не частина ландшафту чи елемент декору, а стіна гігантської будівлі, в якій і розташовувалась ця лабораторія. Двері були відчинені, точніше, вирвані з м’ясом, з обвугленими краями, з яких стирчали обірвані дроти і трубки. Скручений метал іскрився оголеними кабелями.

А за дверима… За дверима був коридор. Нескінченний, як тунель, що веде в саме серце пекла, або до такого бажаного спасіння. Коридор був освітлений мерехтливими аварійними лампами, які кидали на стіни химерні тіні, перетворюючи і без того жахливу картину на якийсь сюрреалістичний сон, від якого неможливо прокинутися. То була не декоративна арка, а вихід із декорацій. Я відчув, що по той бік починається справжній світ — хай і зруйнований.

І цей коридор був не порожній.

Там, у глибині, під світлом мерехтливих ламп, у цьому царстві темряви і хаосу, я бачив рух. Тіні, силуети живих істот. Вони були різними — високими і низькими, стрункими і кремезними, з двома ногами і чотирма, з крилами і без крил, зі щупальцями і клешнями, з хвостами і … чим завгодно. Я не міг розгледіти деталей, розрізнити їхні обличчя, і чи були у них взагалі обличчя? Не міг зрозуміти, хто вони і звідки, але я відчував, що вони різні. І вони… тікають. Напад Мехаріанів став тим каталізатором, який зруйнував контроль Голосу, спровокувавши масову втечу.

Тікають від чогось, звідкись, кудись, не розбираючи дороги, не звертаючи уваги одне на одного, охоплені лише одним, спільним для всіх почуттям — страх. Тікали від понівечених частинок «Раю» та руйнувань. Голос наказував їм зупинитися. Деякі поверталися в той хаос, звідки вийшли, наче він ними керував, а деякі з жахом бігли у невідомість, з тваринним жахом, який змушував забути про все — про гордість, гідність, розум. І підкорятися лише одному — інстинкту виживання. Так було і з Авою, яка просто не могла опиратись Голосу, ніби в потрібний момент він підключався до неї і керував.

У глибині тунелю раптом спалахнув зелено-синій відблиск плазми. Луна прокотилася підлогою, і до моїх п’ят підповзла ледь помітна вібрація. Тіні, що тікали, озирнулися — їхні обриси смикнулися, немов підбиті електричним розрядом.

Звуки бою, здавалися ще ближчими, і я відчув, як наближалося щось інше. Щось велике, важке, металеве, але при цьому напрочуд швидке і спритне. Щось, що змушувало підлогу під ногами вібрувати, повітря тремтіти, а серце стискатися від передчуття небезпеки. Щось смертоносне.