Р.2. Епізод 2: Початок атаки

Звуки гуркоту й вибухів, що долинали звідкись з-за меж ідеального «Раю», ставали все ближчими, гучнішими, перетворюючись із приглушеного, далекого гуркоту, який спочатку можна було прийняти за грім, на оглушливий рев, що розколював не тільки штучне небо, а й саму реальність. Стіни «Раю» і земля під ногами, що досі здавалася такою твердою, почала здригатися: спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше, наче якесь гігантське підземне чудовисько, пробуджене від вікового сну, люто намагалося вирватися на волю, розтрощуючи все на своєму шляху, що було створено з такою ретельністю.

Бездоганно чисте небо «Раю», яке ще хвилину тому, за словами Голосу, здавалося таким безпечним, тепер затягнулося густим, задушливим димом, який повз, як отруйний змій, заповнюючи собою весь простір, закриваючи штучне сонце, перетворюючи ідилічний пейзаж на апокаліптичну картину. Я принишк і прислухався: де-не-де в штучному небі з’явилися тонкі тріщини — як світлі прожилки на кришталевій чаші. З кожним вибухом вони розходилися, випускаючи назовні шрамовані хмари іскристого пилу. Крізь цей дим, та пелену смерті й руйнування, як криваві розчерки на полотні божевільного художника, пробивалися вони — інші кольори.

Це було прозріння, як перший ковток повітря після довгого перебування під водою. Червоний. Помаранчевий. Жовтий. Вони били по зіницях, мов електричні удари, одночасно шокуючи й заворожуючи. У цьому блакитному світі не існувало відтінків, не пов'язаних з пастельною, хірургічно чистою палітрою. Усі інші кольори були вигнані як шум, як небезпечна невідповідність. Тепер же вони увірвалися ззовні, не просто відтінки блакитного, не бліді розмиті тони, до яких я звик за все своє коротке і таке обмежене життя, а справжні, яскраві, живі кольори, які обпікали очі. Криваво-червоні спалахи, полум’яно-помаранчеві язики вогню, сліпучо-жовті відблиски зброї. Чим яскравішим було полум’я за куполом, тим дужче реагувало моє серце на цей шалений спектр. Усе це було не просто інакше, це було неможливо. Це було як перехід із чорно-білого кіно на кольорове. Світ, який я вважав єдиним, раптом розколовся і розширився, відкривши переді мною немислимі раніше горизонти. У грудях жевріла дражлива надія: це була мить істинного прозріння, сингулярність між холодною утопією й дикою реальністю.

Але це захоплення тривало лише мить, коротку, як спалах блискавки. Реальність, як удар молота, обрушилася на мене, повертаючи до пекельної дійсності, в епіцентр катастрофи, де смерть і руйнування танцювали свій шалений танець. Повітря, і без того задушливе, пронизав нестерпний звук сирени, який, здавалося, вібрував у кожній клітині мого тіла, викликаючи у вухах ріжучий біль і бажання втекти та сховатися. Це був не просто звук — це був крик агонії цього штучного світу, який тріщав по швах під натиском невідомої, всепоглинаючої сили.

Одночасно з сиреною по всьому «Раю» спалахнули червоні стробоскопи, перетворюючи звичний і такий огидний блакитний пейзаж на якесь пекельне видовище, від якого хотілося заплющити очі, щоб більше ніколи цього не бачити. Штучне сонце, яке ще хвилину тому так лагідно мене зігрівало і здавалося таким надійним, вічним — згасло, наче хтось одним махом вимкнув рубильник, і тепер єдиним джерелом світла були ці мертвотно-червоні, епілептичні спалахи, що розривали темряву та відблиски пожеж, що розгоралися десь там, за межами мого поля зору.

— Увага! Увага! — пролунав Голос, і цього разу в його зазвичай бездушному тоні з’явилися нотки… тривоги? Розгубленості? Ні, не тривоги і не розгубленості — роздратування. Ледь помітного, але все ж таки роздратування. Наче його ідеально налагоджений механізм, ретельно вибудувана система та бездоганний експеримент дав збій. Щось пішло не за планом, невідома змінна порушила його ретельно розраховані, вивірені до мікрона алгоритми. — Зафіксовано несанкціоноване вторгнення. Зафіксовано несанкціоноване вторгнення Мехаріанів! Рівень загрози — максимальний. Усім присутнім…

Голос обірвався на півслові, заглушений новим, ще більш потужним вибухом, який пролунав зовсім близько, наче сам хаос Всесвіту обрушився на цей світ, перетворюючи на пил і попіл усе те, що здавалося таким вічним. Земля здригнулася так сильно, що я ледь втримався на ногах, вчепившись руками за стовбур найближчого «дерева», яке виявилося на диво міцним. Ще одне нагадування про те, що все навколо — лише декорація.

Мехаріани. Хто вони? Що їм потрібно? Чому вони атакують? Я не знав. І, якщо чесно, мені було байдуже до їхніх цілей, мотивів. Єдине, що мало значення, — це те, що вони — вороги. Вороги Голосу. Вороги цього «Раю». Вороги всього, що я зненавидів і хотів знищити. А отже… вони можуть бути моїм шансом. Єдиним, можливо, останнім шансом вирватися з цієї задушливої пастки, яка виявилася лабораторією, а я — піддослідним щуром, могутнього, але, як виявилося, не всесильного Голосу.

Я підняв голову, вдивляючись у затягнуте димом небо, туди, де ще кілька хвилин тому сяяло штучне сонце, побачив їх, через купол, який мені видавався небом. Спочатку — нечіткі тіні, темні плями на тлі червоних спалахів. Потім — усе чіткіше і чіткіше, як у кошмарному сні, що поступово перетворюється на реальність. Десятки, сотні, тисячі (скільки їх було насправді, я не міг розібрати, та й чи мало це значення? Їх було достатньо, щоб знищити цей світ) темних силуетів, що стрімко наближалися, розрізаючи простір. Як ангели смерті, що спустилися з небес, забрати свої жертви. Вони були схожі на… ні, не на птахів чи шершнів, не на янголів чи демонів. На комах. На гігантських, металевих комах, з гострими, як бритва, крилами, які були спрямовані вперед і виблискували у світлі вибухів. З витягнутими смертоносними списами, з яких виривалися снопи руйнівного світла: блакитного, червоного, зеленого, фіолетового — всіх кольорів, яких я ніколи раніше не бачив, залишаючи за собою вогняні смуги. Сліди незрозумілої, але невідворотної катастрофи на полотні нічного неба. Небо над куполом посвітлішало: в імлі з’явилася пробоїна, крізь яку з гуркотом просунулися темні, гострозубі силуети.