Р.2. Епізод 1: Остання розмова з Авою

Розділ 2: Втеча з «Раю». Епізод 1: Остання розмова з Авою.

Я стояв, притулившись спиною до холодного стовбура «дерева» і відчував, як пульс ущільнився в скронях — кожен вдих різав грудну клітину. Порожнеча, в якій ще мить тому була Ава, тиснула з усіх боків. Її страх і сліпа віра в цей фальшивий «Рай» палили мене гнівом і соромом. Досить ілюзій! Досить брехні! Я мусив вирватися звідси і забрати з собою Аву, якщо вона захоче.

— Аво! — мій голос пролунав несподівано голосно, розриваючи штучну тишу, мов крик у порожнечі. — Аво, повернись!

Тиша. Лише спів птахів, дзюрчання води і ледь чутне, монотонне гудіння маніпуляторів, які продовжували свою незрозумілу роботу, наче нічого не сталося, ніби щось буденне, таке ж передбачуване й запрограмоване, як рух цих механічних змій.

— Аво, будь ласка! — Я зробив кілька кроків у тому напрямку, куди вона пішла, відчуваючи, як серце калатає у грудях, і холодний піт виступає на скронях. — Ми можемо втекти разом! Ми повинні втекти!

Знову тиша. Важка, гнітюча, наповнена невідомістю. І раптом — слабкий, ледь чутний стогін. Звук болю, страждання. Я рвонув уперед, продираючись крізь зарості блакитної папороті, чіпляючись за гілки, не звертаючи уваги на біль від подряпин, орієнтуючись лише на цей ледь чутний звук, що вів мене, як нитка Аріадни, крізь лабіринт ілюзій.

Зупинився лише коли почув тихий, дзвінкий клац — ніби деталь стала на місце в механізмі. Підвів очі і помітив вигнуту тінь позаду кількох стовбурів: маніпулятор ковзнув повз, занісши до Ави «плід» і так само безшумно зник.

Вона лежала, зігнувшись у судомах, обхопивши живіт руками. Її дихання ривками виривало груди, а бліде, колись ідеальне обличчя стало тінню самого себе. Блакитні очі стали розширеними від жаху і… розуміння.

— Аво! — Я впав на коліна поруч з нею, обережно, боячись завдати ще більшого болю, торкнувся її плеча. — Що з тобою? Що сталося?

Вона розтулила губи, намагаючись щось сказати, але з її рота вирвався лише тихий, булькотливий хрип, як в істоти, що тоне.

— Маніпулятор… — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. — Він… він приніс…

Я озирнувся, невільно шукаючи загрозу, намагаючись зрозуміти, що сталося. І побачив. Неподалік, на ідеально рівній поверхні, яка імітувала землю, лежав плід, схожий на той, який я впустив раніше. Він був надкушений Авою, і на місці укусу виднілася темна пляма, яка швидко розповзалася, наче розкриваючи свою справжню природу. 

— Голос наказав, — прохрипіла Ава, тіло здригнулося в судомі. Її погляд на мить затьмарився, наче вона боролася із чимось всередині себе, але швидко згас, перемагаючи її волю. — …щоб я… щоб ми підкорилися. Він сказав… це буде добре… Але це боляче. Дуже боляче.

Вона замовкла і, здавалося, прислухалася до чогось, чого я не міг почути, до якогось внутрішнього голосу, який звучав лише для неї. Її погляд став скляним, наче вона дивилася крізь мене, у якусь іншу, невідому мені реальність. Голос свідомо дав їй саме цей плід — отруйний, спеціально призначений для покарання тих, хто починає сумніватися.

— Ава! — я труснув її за плече, намагаючись повернути до тями, але вона вже не реагувала. Тіло було тут, але її свідомість була вже десь далеко.

— Їж, Мадо, — раптом промовила Ава, але її голос змінився. Став більш гучним, позбавленим емоцій. Це була не вона. Це був Голос. Він заволодів її тілом, волею. Перетворив її на бездушну маріонетку. На інструмент виконання своєї програми. — Це корисно. Це зробить тебе щасливим.

— Що? — я розгублено подивився на Аву, розуміючи і не розуміючи, що відбувається. Як? Як це можливо? Цей Голос — він може керувати нею? Він може розмовляти через неї? Це було щось за межею мого усвідомлення, щось, що суперечило моєму розумінню… але це відбувалося тут, на моїх очах.

— Їж, — повторила Ава-Голос, її рука, керована невідомою силою, потягнулася до плоду, що лежав на землі, мов змія, що готується до смертельного кидка. — Ти повинен.

Відкинувши вагання, огиду і страх, Ава взяла плід і піднесла його до рота. Відкусила великий шматок, так, що блакитний сік бризнув на її підборіддя, комбінезон та землю довкола. Жувала повільно, механічно, ніби виконуючи складну, але абсолютно безглузду програму, наче робот, який отримав команду.

Я дивився на неї і мене пронизав холод. Це усе було несправжнє, неправильне, жахливе. Це було як у кошмарному сні, коли ти бачиш щось огидне, неможливе, але не можеш ні відвернутися, ні закричати.

— Аво, не треба! — вигукнув я, намагаючись зупинити її, але було пізно. Вона зробила «свій» вибір. Ні, не вибір — виконала наказ. Стала інструментом, жертвою.

Ава проковтнула, і на її ідеально гладкому, блідому обличчі з’явився вираз здивування. Наче вона не очікувала такого результату, чи сподівалася на щось інше, краще. Потім — біль. Страшний, нестерпний біль, який спотворив її риси обличчя, змусив вхопитися за живіт, а тіло здригатися в конвульсіях.

— А тепер ти, — Ава-Голос знову простягнула мені плід, її рухи були різкими, уривчастими, як у механізму, який ось-ось вийде з ладу, або виконує одночасно дві протилежні команди. А від отруєного плоду просто тхнуло смертю й гнилизною.

— Ні, — твердо сказав я, відсахнувшись назад, відчуваючи, як нудота підступає до горла. — Нізащо.