Р.1. Епізод 7: Наростання тривоги

Я йшов, не розбираючи дороги. Механічно переставляв ноги, наче заводна іграшка без маршруту. Зловив себе на тому, що дихання здавалося занадто гучним: кожен вдих і видих відчувався грудьми, як удари молота. Легені здавилися, ніби навкруги опустився тісний корсет, і кожен м’яз у ногах здригався під навалою паніки. Серце в грудях билося швидко й нерівно, дихання стало поверхневим, а руки почали тремтіти. Блакитний туман, який раніше здавався таким заспокійливим і ефірним, тепер обмотував мене липкими нитками, душив, нагадуючи про те, що я — у пастці. Ідеальний світ «Раю», з його вилизаною до блиску красою, більше не тішив — він дратував. Гнітив. Викликав огиду своєю бездоганною, мертвою красою. Кожна ідеально рівна травинка, кожен бездоганний листок, спів птахів, вивірений до ноти, — усе це кричало про обман, про те, що мене тут тримають за дурня.

Думки, як скажені бджоли, роїлися в голові, жалячи, не даючи спокою і можливості зосередитися. Експеримент. Піддослідний. Ці ярлики нав’язані мені невідомо ким і невідомо коли — але саме вони формували моє нове «Я». Ці слова, як розпечене клеймо, випалили на моєму мозку те єдине, що я раніше вважав фактом: моє існування тут — не випадковість, а ретельно спланована операція. Ні. Ні! Я не змирюся з цим. Не хочу бути маріонеткою. Виконавцем чужих наказів. Моя шкіра блакитна, а спогади уривчасті, як клаптики розірваної картини. Навіть, якщо не знаю хто я і звідки, я це відчуваю. Ні, я знаю, що в мені є щось більше, ніж просто набір генів і закладена програма поведінки. Щось справжнє. Щось… вільне.

Але що я можу зробити? Я один. Проти мене ціла система, яка створила цей «Рай» з його ідеальною імітацією життя, що контролює кожен мій крок, кожну мою думку… Чи справді контролює? Цей Голос… Він усе бачить, усе чує, усе знає? Чи це лише омана всемогутності, покликана придушити будь-який прояв волі, будь-яку іскру бунту?

Я зупинився, інстинктивно притиснувши руку до грудей, туди, де під блакитною, гладкою шкірою, билося серце. Таке ж штучне, як і все навколо, чи все-таки справжнє? Чи є в ньому хоч крапля мого, не закладеного, не запрограмованого? Я не знав. Але я відчував, що в цьому серці, в цьому дивному, незрозумілому мені тілі, яке здавалося чужим, але все ж таки було моїм, є сила. Незрозуміла, незвідана, але сила. Сила, яка не підкоряється Голосу, яка не вписується у вилизані рамки цього вдаваного «Раю». Сила, яка прагне на волю, наче паросток, що пробивається крізь камінь.

Я знову озирнувся, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, натяк на те, як вибратися звідси, як розірвати це зачароване коло. Але навколо було все те саме: блакитна, одноманітна папороть, ідеально рівні стежки, штучні дерева, дзюрчання води, яке тепер здавалося не заспокійливим, а нав’язливим. Спів птахів, які кружляли над головою, як живі прикраси… І цей солодкуватий запах, від якого вже починало нудити, першило в горлі, який просочував собою все — повітря, воду, їжу, мене.

Раптом мій погляд зачепився за щось незвичайне. Ні, не щось нове — я бачив це вже багато разів, але раніше не звертав уваги, сприймав як частину пейзажу, як невід’ємний елемент цього світу. Це було одне з «дерев», що росло неподалік від стежки, на невеликому пагорбі. Воно нічим не відрізнялося від інших — такий самий ідеально циліндричний стовбур, блакитне, симетричне листя… Але біля самого кореня, там, де «стовбур» з’єднувався з «землею», там, де блакитний туман був особливо густим, виднілося щось дивне, щось, що не вписувалося в загальну картину ідеальної гармонії.

Я підійшов ближче, майже бігцем, серце калатало, як шалене, передчуваючи щось важливе, вирішальне. Присів навпочіпки, напружено вдивляючись у те місце, де «дерево» вростало в «землю». Так і є: на «стовбурі», трохи вище «землі», був невеликий, майже непомітний дефект. На ідеально гладкій, як скло, поверхні виднілася тонка, звивиста тріщина. Вона була ледь помітна, наче павутинка чи подряпина, але я чітко бачив, що це не гра світла, не випадковий відблиск. Це була тріщина. Справжня тріщина в штучному, ідеальному дереві.

Я обережно торкнувся її, і в ту саму мить десь далеко почувся короткий, ледь помітний звук, ніби клацання або сигнал. 

Я зупинився. На руках виступила гусяча шкіра, а серце завмерло. Свідомість вмить розкрилася — я почув, як сам простір впізнав мій дотик, наче глухий механізм активував приховану камеру або датчик. Це «клацання» було ніби попередженням: я переступив межу, і тепер невидимий наглядач знав про мої наміри. Але ні тривоги в повітрі, ні шелесту маніпуляторів — тільки я і занудний шепіт власного удару пульсу. Тіло завмерло від напруги, я мимоволі озирнувся, очікуючи на реакцію Голосу чи маніпуляторів, але все навколо залишалося таким самим спокійним і байдужим. Чи це випадковість? Чи система вже знає про мої сумніви, спостерігає за мною, чекаючи, поки я перейду межу?

Поверхня була холодною і порожньою. Під тонким шаром блакитного матеріалу, який імітував кору, не було нічого. Тільки темрява. Нічого, крім чорної, бездонної порожнечі, що засмоктувала погляд, обіцяла щось… інше. Я постукав по «стовбуру» трохи вище тріщини, обережно, ледь торкаючись. Глухий, порожнистий звук, як від удару по пластиковій трубі, підтвердив мої здогадки. Не дерево. Не живе. Декорація. Обманка. Як і все інше в цьому проклятому «Раю».

Ця тріщина… Ця маленька, ледь помітна тріщина… Це не просто дефект. Можливо, це мій розум, що перебував на межі, шукав знаки, яких не існувало. Але інтуїція вперто шепотіла мені, що навіть найідеальніша ілюзія може мати слабкі місця. А ця реальність небездоганна. І навіть у найміцнішій клітці може з’явитися лазівка — навіть якщо ця лазівка лише тонка, звивиста тріщина в штучному дереві, що веде в невідомість.