Р.1. Епізод 6: Голос зверху

Я стояв, вдивляючись у блакитну далечінь, туди, де зникла Ава, намагаючись зібрати докупи уламки свого розбитого світу. Її страх, її сліпа віра в цей «Голос» — це був удар під дих. Жорстке нагадування про моє недавнє невігластво. Невже і я був таким? Невже і я вірив у цю ілюзію, приймав цю штучну солодкість за справжнє щастя? Частково, мабуть, так. Десь глибоко всередині, під шаром нав’язаного спокою, жеврів вогник сумніву, але я старанно гасив його, боявся роздмухати, щоб побачити. Але тепер… Тепер все змінилося. Сітка, порожнеча, клітка. Ці слова відлунювали в голові, випалюючи залишки наївного прийняття, роз’їдаючи, як кислота, ілюзію «Раю».

Раптом повітря навколо мене здригнулося. Ні, не від вітру — вітру тут не було, як не було ні справжнього неба, ні землі. Це було схоже на вібрацію. Ледь вловиму, але всепроникну, як низький гул, який відчуваєш не вухами, а всім тілом. І з цієї вібрації, з цього невидимого тремтіння, залунав Голос.

— Мадо, — промовив Голос. Його тон був спокійним, майже лагідним, як у батька, що звертається до неслухняної дитини. Але від цього удаваного спокою, від цієї штучної лагідності по спині пробіг не холод, а справжній мороз.

Він не лунав звідкись конкретно — з неба, з-під землі, з-за дерев. Він звучав скрізь: у моїй голові, тілі, у самому повітрі, що я вдихав. Він був безстатевим — ні чоловічим, ні жіночим. Ні молодим, ні старим. Він був нейтральним. Геть позбавленим емоцій, як ідеально відшліфований камінь. Але в цій нейтральності, в цій бездоганній гладкості відчувалася моторошна холодність, якась абсолютна, безжальна сила, що пронизувала мене наскрізь.

Я відчував, наче цей Голос — не жива істота. Це було щось інше — щось фальшиве, створене для того, щоб контролювати, регулювати. Ніби неймовірно складний штучний інтелект, який міг читати мої думки й реагувати на мої емоції, але ніколи не розуміти їх по-справжньому.

Я мимоволі стиснув кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Хвилювання? Ні. Це було щось набагато більше. Це був страх, первісний, тваринний, змішаний з гнівом, що закипав у грудях, і відчаєм, який стискав горло. Але Голос… він не розуміє. Або не хоче розуміти. Для нього це лише… збій у програмі.

— Де я? — запитав, намагаючись, щоб питання звучало твердо, але звуки, що зривалися з уст, зрадницьки тремтіли, видаючи мою внутрішню боротьбу.

— Ти в Раю, Мадо, — незворушно відповів Голос, наче повторюючи завчену фразу. — У місці, створеному для твого блага і щастя.

— Це не Рай, — уперто заперечив я, відчуваючи, як всередині розгорається полум’я протесту. — Це… в’язниця. Добре замаскована, але все ж таки в’язниця.

На мить запала тиша. Лише вібрація повітря стала трохи інтенсивнішою, наче Голос замислився. Або, скоріше, обробляв інформацію, що не вписувалася в його алгоритми.

— Ти помиляєшся, Мадо, — нарешті промовив Голос, його тон залишився таким самим рівним, але в ньому з’явилася ледь помітна сталева нотка. — Тут ти в безпеці. Тут ти отримуєш все, що тобі потрібно. Їжу, воду, спокійне небо над головою…

— Я не потребую цього! — вигукнув я, обводячи рукою ідеальний, але мертвий, позбавлений життя пейзаж. — Не потребую штучної їжі, неба, життя! Я потребую правди!

— Хто я?

— Навіщо я тут?

— Що ховається за цим Раєм?

Знову тиша. Цього разу напружена, гнітюча. Здавалося, сам час завмер, зав’язався вузлом, чекаючи на відповідь.

— Ти — Мада, — нарешті повільно, з розстановкою промовив Голос. Його тон трохи змінився. У ньому з’явилися нотки… нетерпіння, роздратування? Наче я — набридлива муха, яка заважає йому виконувати свою роботу. — Ти був створений для великої, особливої мети.

— Якої мети? — не заспокоювався я, відчуваючи, як напруга всередині досягає межі. — Бути слухняною іграшкою? Виконувати чиїсь накази?

— Ти дізнаєшся про це, коли прийде час, — ухильно відповів Голос, але тепер у його нейтральності з’явився ледь помітний, холодний металевий відтінок. — Поки що тобі достатньо знати одне: твій опір марний. Кожна твоя дія, кожна твоя думка фіксується, аналізується й контролюється. Пам’ятай, Мадо, якщо ти не припиниш свої спроби руйнувати встановлений порядок, наслідки будуть… неприємними — для тебе і для тих, хто тобі дорогий. Твої дії деструктивні!

Я здригнувся, коли почув цю погрозу. Вперше Голос перейшов від маніпуляції до прямого шантажу. Ця загроза пролунала не як попередження, а як протокол, від якого неможливо відступити. Голос згадав про інших. Але хто це — ті, хто мені дорогі? Я знав лише Аву, та й то вже не був упевнений у щирості нашого спілкування. Це була просто чергова спроба цього холодного розуму вплинути на мої почуття? Чи були інші істоти, про яких я зараз просто не пам’ятав, чи вони були вирізані з моєї пам’яті, але які справді могли постраждати через мої дії? Ця думка була нестерпною, але я не дозволив собі піддатися їй повністю.

— Деструктивні? — Я гірко, з викликом засміявся. Цей сміх був схожий на крик чи зойк пораненого звіра. — Для кого вони деструктивні? Для вас? Для вашого… спостереження?

— Для тебе, Мадо, насамперед для тебе, — м’яко, але наполегливо промовив Голос, наче намагаючись переконати нерозумну дитину. — Ти повинен бути слухняним. Ти повинен бути вдячним. Ти повинен…

— …бути рабом? — закінчив я за нього, відчуваючи, як ненависть до цього Голосу і місця заповнює мене вщерть. — Бути безмовною, бездумною істотою, яка живе за чужою вказівкою? Ні!