Р.1. Епізод 5: Зустріч з Авою

Я повільно, обережно, щоб не привертати увагу, почав відходити від водоспаду, подалі від механічних зміїв, що продовжували свою незрозумілу роботу. Думки роїлися в моїй голові, як розтривожені комахи, жалячи і кусаючи зсередини. Клітка, пастка, обман. Ці слова відлунювали в моїй свідомості, заглушаючи щебет птахів і дзюрчання води. Але що за межами цієї клітки? І чому я тут? Навіщо? Питання, питання, питання… І жодної відповіді. Тільки наростаюче відчуття задухи, наче повітря в цьому ідеальному «Раю» раптом стало занадто солодким, надмірно… несправжнім.

Я затамував подих і притулився до стовбура «дерева», щоб сховатися за його холодною гладдю. Серце калатало так голосно, що я чітко відчував, як відлуння кожного удару розноситься під «куполом». І тоді здалося, що самі «стовбури» здригнулися, — ніби хтось невидимий теж затамував подих.

— Мадо? — почувся ніжний, мелодійний голос.

Я обернувся. У тумані блакитного світу з’явилася вона — Ава. Її силует видавався рухомим, немов жива тінь серед статичних «рослин». Вона крокувала легко, але тепер я бачив, як кожен її рух виглядає відточеним, ніби розробленим на випередження моєї реакції. Посмішка залишалася на місці, та я вперше помітив відлуння страху в її очах. Раніше вона здавалася щирою, тепер — натренованою. Вона мала прекрасну, бархатисту блакитну шкіру — гладеньку й чисту. Одягнена була в такий самий синюватий комбінезон, як і я, тільки трохи іншого відтінку — світлішого, майже білого, кольору розведеного неба. На шиї висіла естетичного вигляду підвіска, на темній мотузці.

— Ти щось загубив? — запитала вона, нахиляючись, щоб підняти плід, який я впустив. Її рухи були такими ж плавними й вивіреними, як і хода. — Не хвилюйся, помічник принесе інший. Вони завжди приносять те, що нам потрібно.

Я мовчав, пильно дивлячись на неї, намагаючись розгадати, що ховається за цим ідеальним фасадом. Вона частина цієї системи? Свідома співучасниця? Чи така сама жертва, як і я, просто сліпа, загіпнотизована цією солодкою брехнею?

— Що з тобою? — Ава випросталася, тримаючи плід у руці, як якийсь дивний трофей. — Ти якийсь… схвильований. Ти не сильно поранився?

— Аво, — нарешті вимовив я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, хоча всередині все тремтіло від напруги. — Скажи мені… що це за місце? Скажи мені правду.

Вона злегка нахилила голову, її блакитні очі — такі самі, як у мене, але позбавлені тієї іскри сумніву, яка вже палала в моїх.

— Як це «що за місце»? — перепитала вона, її голос прозвучав здивовано, трохи… роздратовано? — Це Рай. Наш дім. Тут добре. Тут безпечно. Ми повинні бути вдячні.

— Безпечно? — гірко перепитав я, не в силах стримати сарказм. — А від кого тут безпечно? Від цих птахів, які літають по колу, як заведені? Від цих дерев, які не ростуть і не в’януть? Від цієї води, в якій немає нічого, крім ідеальної хімічної формули? Від чого, Аво? Від правди?

Ава збентежено закліпала, її ідеальні брови злегка здригнулися.

— Я… я не розумію, про що ти, — прошепотіла вона, її голос втратив свою звичну плавність. — Це… це недобрі розмови.

— А що за цим Раєм? — Я різко махнув рукою в бік горизонту, вказуючи на невидиму межу, яку я побачив хвилину тому, на ту жахливу порожнечу, що ховалася за ілюзією. — Що там, Аво? Що від нас приховують?

Вона відсахнулася, наче мої слова фізично поранили її. Прекрасні риси спотворилися гримасою душевного болю й страху, ніби я щойно зруйнував невидимий захист, який захищав її від реальності.

— Не можна так думати, — тихо, майже нечутно прошепотіла вона, її голос тремтів від внутрішньої боротьби. — Заборонено дивитися туди. Голос каже, що там… там нічого немає, окрім болю і хаосу. Він застерігає нас, піклується про нас. Ми… ми не повинні його розчаровувати.

— Голос? — Я примружився, вчепившись за це слово, як за рятівну соломинку. — Який голос? Хто говорить?

— Голос згори, — майже пошепки відповіла Ава, піднімаючи очі вгору, ніби там і справді було щось більше, ніж просто штучне небо. — Він усе бачить і знає. Він веде нас, спрямовує наші думки і вчинки. Він ніколи не помиляється… Принаймні, так він говорить. І я… я хочу йому вірити. Мені страшно думати інакше. Ми повинні слухатися.

Я зосередився: шаблони синтетичного повітря ніби підсилилися, і я почув віддалений шепіт — як ехо, що блукає між «стовбурами». Шепіт не падав звідкись звуковою хвилею, а лип на моїй шкірі, всмоктуючись у свідомість. Це був не звук, а стан. Цей вплив був фізично відчутний: я відчув легкий, незвичний тиск у скронях, як від швидкої зміни висоти. Наче шепіт не промовляв до мене, а намагався змінити мою внутрішню частоту, підлаштувати її під свій досконалий, цифровий ритм. Це було вторгнення: не через вуха чи очі, а безпосередньо у ядро свідомості, як невидима рука, що намагається переписати інструкцію до мого життя.

— Ава… — Я зробив крок, підсвідомо простягаючи руку, намагаючись достукатися до неї, прорватися крізь цю стіну страху і сліпої віри. — Ава, послухай мене. Послухай мене, а не Голос. Цей «Рай»… він не справжній. Це ілюзія. Добре продумана, майстерно створена, але все ж таки ілюзія. Ми… ми в пастці.

Вона відсахнулася ще далі, її очі розширилися від жаху, наче я сказав щось богохульне.

— Не говори так! — майже прокричала вона. — Це… це неправильно. Це… гріх.