Р.1. Епізод 4: Огляд «Раю»

Я повільно рушив, намагаючись вловити хоч якусь зачіпку, яка б пояснила, що це за місце. Ноги ступали по м’якій поверхні, що імітувала ґрунт, але не провалювалися, як у справжньому лісі. Відчуття було дивним — наче йдеш по пружному батуту, замаскованому під землю. Я нахилився, торкнувся найближчої рослини. Листя було прохолодним і гладким, як шовк, але без жодної нерівності чи вади. І всі листки — абсолютно однакові. Ідентичні? Іншого слова я підібрати не міг.

Підняв кілька листків, тримаючи їх у долонях. Кожен був як клон іншого: ідеально рівний край, однаковий відтінок блідо-блакитного й така ж цілком гладка поверхня. Це було неприродно — у живій природі навіть серед однакових видів завжди знайдеться хоч найменша вада, слід життя. Тут же — жодної випадковості, жодного шуму справжнього світу.

Я підійшов до групи «дерев», що нагадували гігантську папороть. Стовбури були ідеально циліндричними, без сучків, кори — жодного натяку на природне зростання. Я постукав по одному з них. Звук був глухим, порожнистим, як від удару по пластику. Не дерево… Імітація, майстерна, але все ж таки імітація.

Згори долинув мелодійний щебіт — надто правильні трелі, що повторювалися з незмінною точністю. Я витяг шию і побачив три ластівкоподібні фігури з бірюзовим пір’ям. Вони кружляли по ідеальному колу, жодного разу не порушивши траєкторії. Їхній спів здавався записаним або синтезованим, як фонова доріжка, що мимоволі нагадувала гучний трафарет. Наче… заводні іграшки.

«Хто я? Де я?» — ці питання знову і знову пульсували в голові, цього разу з більшою силою. Відповіді не було. Лише наростаюче відчуття нереальності, фальші.

Я рушив далі, до водоспаду. Вода виглядала кришталево чистою, сліпучо виблискуючи в променях сонця. Штучного сонця? Навіть під час дотику до води, настільки чистої, що вона здавалася хімічно дистильованою, виникало відчуття дискомфорту. Якби це був справжній водоспад, я мав би відчути запах вологого ґрунту, прісної води, відчути дотик водоростей чи побачити рух риби. Тут не було нічого: жодного мулу, жодних ознак біологічного життя. Вода була ідеальною, але мертвою. Обережно провів рукою по камінню біля водограю. Бездоганно гладке, його математична точність змушувала мене шукати пояснення — щось, що виходило за рамки природного порядку.

Я примружився: скрізь панувала беззвучна тиша, аж раптом позаду прокотився ледь чутний металевий гул. Повітря злегка затремтіло, мов від віддаленого двигуна, — і це гудіння одразу зникло, залишивши по собі стихаючу вібрацію.

З-за дерев з’явилися вони: механічні маніпулятори. Їх було три. Вони рухалися плавно і майже безшумно, наче хижі змії, які вистежують здобич. Їхні корпуси, довгі і гнучкі, справді нагадували змій, але зроблені з блискучого сріблястого металу, що відбивав світло штучного сонця сліпучими відблисками. На кінці кожного маніпулятора був пристрій, схожий на захват із трьома «пальцями».

Один із маніпуляторів підлетів до озера і, опустивши «голову», почав щось збирати з поверхні води. Що саме — я не міг розгледіти. Інший завис над «деревами», наче щось вишукуючи, скануючи. Його «пальці» злегка тремтіли, видаючи ледь чутний, високий звук. Третій наблизився до мене.

Я завмер, мимоволі відступаючи. Маніпулятор зупинився за кілька кроків, його «пальці» розкрилися, наче пропонуючи щось. Або… погрожуючи? Я придивився. На металевій долоні лежав ідеально круглий, блакитний плід, схожий на велику ягоду.

«Їжа?» — промайнула думка, змішана з недовірою.

Маніпулятор злегка нахилився вперед і вбік, ніби підтверджуючи мою здогадку та запрошуючи скуштувати. Я обережно, кінчиками пальців, взяв плід. Він був несподівано прохолодним і гладким, як відполірований, важкий камінь.

Я підніс плід до обличчя, вдихнувши легкий, солодкуватий аромат, який супроводжував мене з самого пробудження. Він здавався знайомим і водночас неприродно штучним, ніби його спеціально підібрали для створення ілюзії затишку. Обережно вкусив — приємний, але повністю безликий смак. Жодних відтінків, нюансів, лише чиста, порожня солодкість. Жодної кислинки, терпкості, глибини. Наче жуєш підсолоджену воду з ароматизатором.

Я застиг, дивлячись на механічні маніпулятори, які, здавалося, не звертали на мене уваги, попри мій очевидний страх і недовіру. Їхня байдужість була дивною й неприродною, або вони не були запрограмовані реагувати на мої емоції, або вважали мою поведінку допустимим відхиленням, ще одним фактором, за яким спостерігав і аналізував хтось невидимий, що стояв за цим всім. Можливо, вони лише збирали інформацію, фіксуючи мої реакції, а може, просто чекали, доки я перейду межу дозволеного.

Вони не намагалися взаємодіяти зі мною напряму, лише пропонували плоди й спостерігали. Ніби я був для них лише об’єктом вивчення, і їхня увага була чітко регламентована якоюсь невидимою інструкцією чи програмою. Це було одночасно і заспокійливо, і моторошно — адже я не знав, наскільки далеко може зайти їхня байдужість.

І саме в цей момент, коли я стояв з цим штучним плодом у руці, дивлячись на механічну «змію», яка чекала на мою реакцію, побачив. Ні, не побачив — відчув. На мить, на дуже коротку мить, ідеальна картинка «Раю» здригнулася, пішла брижами, як поверхня води від кинутого каменю. Повітря навколо водоспаду наче замерехтіло і я побачив сітку. Дрібну, майже непомітну, але все ж таки сітку, яка простягалася від землі до самого невидимого купола, обплітаючи весь цей штучний світ. Це була не просто ілюзія — це був примусовий каркас світу, через який пробивався кінець симуляції, залишаючи в очах сліпучу білизну безкрайньої порожнечі.