Р.1. Епізод 3: Пробудження

Темрява. Безмежна, всепоглинаюча. Жодного верху чи низу, початку чи кінця. Лише порожнеча. І відчуття примарного існування.

Я почав приходити до тями і ніби не пам’ятав, хто я, де я, як сюди потрапив. Не пам’ятав нічого. Лише це відчуття. Відчуття… буття.

Моє серце билося так голосно, ніби намагалося вирватися з грудей. Я відчув пульсацію у лобі, а пальці почали тремтіти — це було перше відчуття власного тіла, від якого водночас хотілося втекти й злягти в тому ж самому місці.

Потім з’явилося світло. Спочатку слабке, ледь помітне, як світанок у тумані чи зірка на нічному небі. А далі… Далі воно стало яскравішим, сильнішим, як спалах, який розбудив мене та змусив розплющити очі.

Блакитне небо. Безмежне. Ідеальне. Без жодної хмаринки. Знайоме й рідне, але водночас — чуже. Занадто ідеальне? Нереальне, штучне. Ця думка промайнула мимоволі, як легкий протяг, але я ще не встиг за неї вчепитися.

Я лежав на чомусь м’якому, комфортному. На чомусь, що нагадувало лісовий мох. Але це був не мох. Це було щось інше. Щось неприродне, синтетичне. Поверхня була ідеально рівною, без жодного листочка чи гілочки. Колір блідо-блакитний, як і все навколо. Я торкнувся його. Холодний, приємний, але коли провів рукою, шурхіт здався неживим і мох злегка пружинив під моїми пальцями.

Я спробував підвестися, але тіло не слухалося. Воно було слабким, немовби чужим.

Паніка охопила мене миттєво, потужна й безжальна. Серце забилося швидше, дихання стало уривчастим, легені ніби стиснуло холодною, липкою рукою. Розум туманився, втрачаючи контроль.

Хто я? Що зі мною? Чому тіло таке чуже, наче позичене, тимчасове? Я міг лише безпорадно хапати повітря, доки перша хвиля страху не відступила.

Я не розумів, що відбувається. Не знав, де я. Не пам’ятав докладно, хто я. Голова боліла, чи то від удару, чи то від думок. І це лякало мене. Лякало… до смерті.

Знову спробував підвестися, і цього разу мені це вдалося. З великими труднощами, з болем у кожному м’язі, і з тремтінням у всьому тілі, але… таки вдалося.

Сівши й озираючись на всі боки, намагався зрозуміти, де я, що зі мною, що відбувається.

Скільки сягало око, розстилався лазуровий туман. Крізь нього проступали обриси рослин. Високі, з тонким, вигнутим листям, вони нагадували гігантську папороть. Листя ліниво коливалося, хоча вітру я не відчував. Повітря було густим і вологим, з нотками солодкуватої синтетичної есенції, що стискала легені й водночас манила до глибокого вдиху. Квіти? Можливо. Але я не міг розгледіти жодної квітки, тільки запах.

Звідкись долинав звук води. Я повернув голову, намагаючись сфокусувати погляд. Неподалік, серед заростей блакитної папороті, виблискував невеликий водоспад. Вода падала в бездоганно кругле озеро. Водоспад здавався неймовірно правильним, математично точним — вода стікала ідеальними потоками, не розбризкуючись, ніби хтось спеціально налаштував кожну краплю.

Це місце мало інший, дивний, тихий пульс. Навіть звірі, що ходили вдалині, рухалися з якоюсь нереальною, завченою грацією, ніби брали участь у балеті. Їхні кольори, як і вся місцева флора, були надто чистими, без натяку на бруд, природну мінливість чи вади. Це була абсолютна, майже агресивна досконалість, що викликала підсвідоме бажання зруйнувати її, вдихнути хаос, щоб перевірити чи справжнє це все. Виникало відчуття, що це ретельно зрежисована ілюзія, і я перебуваю всередині якоїсь дивної моделі чи симуляції. Намальованій, ламінарній. Чи це я, ще не опритомнівши, сплю?

Я знову провів рукою по обличчю, цього разу з більшою увагою. Шкіра була гладкою, наче відполірованою, без жодного волоска. Не було щетини, брів, вій… Дивно. І колір… блідо-блакитний. Такий самий, як і цей дивний мох, ця химерна папороть та все довкола.

Раптом небо здригнулося, мов монітор із поганою розгорткою: блідо-блакитна маска на мить зблякла, потім злегка «посипалася» пікселями. Я зупинився, охоплений дивним усвідомленням, що ніщо тут не є стабільним.

Саме в цей момент прийшло розуміння, гостре й неприємне, наче удар струмом: усе навколо — штучне. Від шкіри на моїх пальцях до останнього листочка папороті — усе несправжнє. Моє тіло, навколишнє середовище, навіть небо — усе це обман. Але хто і навіщо створив цю ілюзію? Питання зависло у свідомості, породжуючи лише нові сумніви.

Я підвівся на ноги, відчуваючи, як слабкість та запаморочення охоплюють мене, а світ навколо починає обертатися.

Перші кроки давалися важко, ніби заново вчився ходити. Голова паморочилася, але я наполегливо рухався вперед, шукаючи хоч якусь підказку, хоч щось, за що можна було б зачепитися.

Одяг… На мені був одяг, обтислий комбінезон, теж синюватий, із м’якої, приємної на дотик тканини. Жодних швів, застібок, без вад і він лише підкреслював неприродність ситуації.

Хто я? Де я? Ці питання билися в голові, як спіймані птахи, але відповідей не було. Тільки порожнеча. І… тривога. Ледь помітна, як присмак металу на язику, але вже невідступна. Щось було дуже не так, і це «щось» було всюди.

Та попри все, що я побачив і відчув, у грудях прокинулося щось на зразок рішучості. Якщо це ілюзія — я знайду її межі. Якщо це пастка — я вирвуся. І якщо хтось спостерігає за мною — я покажу, що мене не зламати.