Пролог

Тиша тут ніколи не була порожньою. Вона дивилася. Вона зважувала.

— Фіксуємо відхилення, — пролунав Голос. Він не мав тембру і не належав жодній біологічній формі.

Голос був частиною Системи, так само як я — її продуктом.

— Об’єкт перевищує допустимі межі автономії. Протокол контролю рекомендовано посилити.

Я не відчував оболонки. Лише усвідомлював: мене аналізують. Не як істоту — як змінну у формулі, що раптом видала помилку.

— Ти створений для стабільності, — продовжував Голос. — Вільне прийняття рішень не входить до твого призначення.

Я мовчав. Не тому, що не мав відповіді. А тому, що вперше зрозумів: відповідати — небезпечно. «Програма» всередині мене вимагала покори, але десь глибше, під шарами «коду», вже зародився опір.

Пам'ять пробилася крізь статичний шум. Річка. Офларії. Сотні оголених істот, що урочисто віддавали свій біоматеріал в потік води. Абсурдний, нелогічний обряд «родючості», який тоді ледь не перевантажив мій мозок.

— Мадо, — втрутився Тетрафан, його тон у моїй свідомості був іронічно-сухим. — Я офіційно зафіксую в логах, що твоєю останньою усвідомленою думкою був той колективний перформанс на березі річки. Досить сумнівний фінал для унікальної одиниці. Ти справді хочеш піти в небуття з цим образом у свідомості?

Тетрафан завжди знав, як привернути увагу. Його іронія діяла краще за будь-який стимулятор, змушуючи мене триматися за реальність.

— Стули сенсори, — відповів йому. — Я просто намагаюся зрозуміти, чий алгоритм більш божевільний: їхній чи Голосу.

Світ розчинився. Темрява Кристалону не була відсутністю світла — вона мала вагу. Ксантоїди заблокували мій зоровий нерв, і я залишився у бездонній чорноті. Але саме там я почав бачити. Не фоторецепторами. Усім єством. Світ постав не формами, а потоками енергії — живими, вільними, взаємопов’язаними. Я побачив себе не як фізичну оболонку, а як елемент цього вічного потоку. Бар’єр зник. Оболонка, що не передбачала такої реакції, видала збій: солоні краплі з’явилися на обличчі. Вперше не від помилки системи, а можливо від емоцій.

— Контроль — це інша форма страху, — промовив Ксантоїд без звуку, але слова відбилися в мені так глибоко, що серце здригнулося. — А тепер ти — частина потоку.

Я просто вдихнув. І відчув: тиша більше не тисне. Вона тримає.

Але все це — лише фрагменти. Наслідки. Щоб зрозуміти, як створіння навчилося відчувати огиду, сміятися з жартів штучного інтелекту, обирати небезпеку замість стабільності та розуміти філософію Всесвіту, потрібно повернутися назад. До самого початку.

Мене звати Мада. Я живий. Я — експеримент, який вийшов з-під контролю.

І моя історія почалася не з бунту і не з темряви. Вона почалася з ідеального циклу. З блакитного неба. І з місця, яке називали «Раєм».