Минуло декілька тижнів
Софія сиділа на задньому сидінні автомобіля, що плавно зупинився в одному зі столичних дворів, але виходити не поспішала. Вона дивилася у вікно, спостерігаючи, як краплі дощу барабанять по склу й повільно стікають донизу.
Потім перевела погляд на подарунок, перев'язаний червоною стрічкою, та букет білих хризантем, від гіркуватого аромату яких її навіть трохи нудило.
— Софіє Павлівно, приїхали, — тихо повідомив водій, кинувши стурбований погляд на жінку в дзеркало заднього виду. — Із вами точно все добре?
Софія спробувала заперечно хитнути головою, але замість відповіді лише мовчки взяла пляшку води, яку їй простягнув чоловік. Зробивши кілька дрібних ковтків, вона заплющила очі, відчуваючи, як нудота повільно відступає.
— Софіє Павлівно, може, все ж таки до лікаря? — наполягав Гришко. — Ви який день уже ходите бліда, немов поганка. От і вчора, коли ми їздили обирати подарунок для вашої матері, ви в магазині ледь не зомліли.
— Дякую, Григорію, — усміхнулася кутиками губ зеленоока. — Такого компліменту мені ще жоден чоловік не робив.
— Пробачте, — знітився чоловік, поправляючи ремінь. — Я не хотів образити. Просто я ж не сліпий, бачу, що ви самі на себе не схожі.
Софія не стала заперечувати, адже вчора, коли під час обідньої перерви Гришко відвіз її у торговий центр обрати подарунок до дня народження матері, їй і справді потемніло в очах просто на виході з ювелірної крамниці.
Добре, що Григорій, який ніс її покупки, встиг підхопити і не дозволив упасти. Спершу він хотів відвезти її до лікарні, але Софія запевнила, що все минуло, і взяла слово, що той нічого не розповість Андрієві. Чоловік і так останнім часом ходив сам не свій і погано спав.
— Гришку, це все просто нерви, — легко відмахнулася Софія. — Але присягаюся, що одразу після того, як я привітаю маму, ти відвезеш мене додому. Трохи відпочити мені й справді не завадить.
Узявши пакунок та квіти, вона швидко вийшла з авто під дощ, який втихав, а потім зникла у під'їзді. Піднявшись на потрібний поверх, Софія натиснула на кнопку дзвінка.
За кілька секунд почулося шарудіння, а згодом на порозі з’явилася Марина, яка надягла фартух просто поверх святкової сірої сукні, розшитої бісером, а з помешкання линув аромат лимонного пирога.
— Матусю, — Софія просто з порога міцно обійняла матір, на мить заплющивши очі, а потім відсторонилась і простягнула їй презенти. — Із днем народження, рідна. Дякую тобі за все. Без тебе в мене нічого не вийшло б.
— Ну що ти таке кажеш, доню, — Марина з усіх сил намагалася не розплакатися, приймаючи квіти й пакунок. — Проходь. Я твій улюблений лимонний пиріг спекла, — радісно повідомила жінка, пропускаючи доньку всередину й прямуючи на кухню по воду.
Софія ввійшла до вітальні, яка з часу її останнього візиту зовсім не змінилася, і зупинилася на порозі, згадуючи всі ті неприємні події, що колись тут відбулися. Марина, увійшовши слідом із вазою, в якій вже красувалися білі хризантеми, підбадьорливо усміхнулася.Поставивши квіти на стіл, сервірований на двох, вона промовила:
— Я дуже рада, що ти сьогодні прийшла. Це найкращий подарунок. Я всі ці роки мріяла, щоб ти просто завітала на мій день народження, — поділилася Марина, а потім додала: — За батька не хвилюйся. Він не повернеться, поки я йому не зателефоную.
Софія полегшено видихнула, займаючи місце за столом. Усі ці роки вона вітала матір лише телефоном або через скайп. Тому, коли сьогодні вранці зателефонувала й запропонувала зустрітися на нейтральній території, у відповідь почула запрошення приїхати додому.
Вона спершу хотіла відмовитися, адже зустріч із батьком точно не входила в її плани, але Марина заспокоїла: Павло із самого ранку поїхав на роботу, тож їх ніхто не потривожить.
— Твій улюблений, — Марина поклала на тарілку чималий шматок лимонного пирога, щедро прикрашеного збитими вершками. — Пам'ятаєш, як у сім років ти хотіла зробити мені сюрприз і спекти його сама?
Софія усміхнулася, намагаючись не дивитися на жирні вершки, від одного вигляду яких їй знову стало зле.
— Дякую. — Софія з'їла крихітний шматочок, щоб не образити матір, і, повільно відсунувши тарілку, зробила ковток теплого чаю.
— Прошу, рідна, — лагідно усміхнулася Марина, підперши голову долонею, і в її очах промайнула тривога. — А у вас так нічого й не змінилося? Соля й досі не дає про себе знати?
— Так, — коротко відповіла Софія, опускаючи погляд і згадуючи, як тиждень тому Соля вкотре навідалася до батьківського дому — цього разу по свої документи для оформлення закордонного паспорта. Тоді й спалахнув той страшний скандал зі звинуваченнями, які, Софія не сумнівалася, вона не зможе забути до самої смерті.
***
То був звичайний вечір п'ятниці. Андрій затримався на об'єкті — вони із Михайлом довго сперечалися з виконробом, тож додому чоловік повернувся аж об одинадцятій розлючений та втомлений, оскільки на зворотному шляху ще й потрапив у затор через аварію.
Софія нагодувала його пізньою вечерею, яка минула в повній тиші. А потім вони вдвох вмостилися на дивані у вітальні. По телевізору транслювали кінокомедію, але Софія, яка лежала, поклавши голову коханому на коліна, бачила, що думки Андрія блукають десь дуже далеко.
— Пане Дарчук, вас навіть удома не полишають думки про роботу? — тихо пожартувала жінка, торкнувшись пальцями глибокої зморшки між його брів.
Андрій зітхнув, хитнув головою і опустив погляд на дружину, ніжно торкаючись пальцями її волосся:
— Та ні. Згадую минуле, — зізнався чоловік. — Думаю про майбутнє. Знаєш, а виявляється, в моєму житті є речі, про які я шкодую.
— Справді? — перепитала Софія й піднявшись, сіла півоберта до чоловіка. — І що ж це за речі? Мабуть, наш із тобою шлюб? — намагалася здаватися серйозною жінка, але кутики її губ усе ж здригнулися в усмішці.
#155 в Жіночий роман
#472 в Любовні романи
таємниці випробування кохання, зустріч через роки_спільна дитина, колишні кохані другий шанс
Відредаговано: 16.11.2026